Український інформаційний простір

Journal Information
ISSN / EISSN : 2616-7948 / 2617-1244
Current Publisher: Kyiv National University of Culture and Arts (10.31866)
Total articles ≅ 113
Filter:

Latest articles in this journal

Mykola Tymoshyk
Український інформаційний простір pp 194-197; doi:10.31866/2616-7948.2(6).2020.219868

Abstract:
Наприкінці року, що минає, побачив світ в оновленому вигляді журнал «Українська культура».Подія непересічна. І для такого твердження є кілька аргументів.Перший. Цей часопис можна віднести до не чисельної когорти тих українських періодичних видань, які, наперекір різним суспільно-політичним і економічним обставинам, виявилися довгожителями. Наступного року йому виповнюється 100 років.Другий. Натепер це великоформатний повноколірний журнал із європейським рівнем верстання та поліграфічного відтворення, на сторінках якого висвітлюється широкий спектр проблем специфічної галузі, що формує, за словами Ліни Костенко, гуманітарну ауру нації.Третій. «Українська Культура» – не просто головний український культурологічний часопис, а й видавничий дім із такою ж назвою, під крівлею якого об’єдналася жменька редакцій, які можна вважати невпокорені часом і владами, що за всіх часів для таких видань була хронічно не прихильною.
Larysa Kochubey
Український інформаційний простір pp 152-168; doi:10.31866/2616-7948.2(6).2020.219845

Abstract:
На сьогодні ЗМІ виступають як провідники між органами державної влади та громадськістю. Налагоджений механізм взаємодії органів державної влади з представниками ЗМІ, ефективна та відкрита інформаційна політика держави, наповнення інформаційного простору ключовими повідомленнями на сьогодні є одними з основних завдань влади в напрямі подолання кризи.Метою даної статті є: дослідити основні тенденції, які існують в одній із важливих сфер – вироблення антикризової стратегії для ефективного формування медіарепутації органів державної влади України.У процесі проведення дослідження було використано низку загальнонаукових та спеціальних методів дослідження, зокрема, структурно-функціональний, компаративний, кількісно-якісний, емпіричних досліджень тощо.Відсутність чіткої комунікативної стратегії, професійних антикризових структурних підрозділів для моніторингу інформації, її аналізу, недостатня діагностика реакції громадян на комунікаційні повідомлення та на спроби вирішити конфліктні та кризові ситуації спричиняє зниження репутації України на міжнародній арені, унеможливлює можливість органів державної влади вирішувати кризові питання та інформувати громадськість під час кризових та надзвичайних ситуацій.У результаті дослідження констатовано, що бракує артикуляції змістовних відповідей на болючі питання і цілеспрямованого концентрування уваги ЗМІ та громадськості на сприянні вирішенню проблем замість поширення деструктивних настроїв. Держава в нових умовах глобалізації інформаційного простору та інформаційних війн зобов’язана привести медіазаконодавство України до європейських стандартів, забезпечити збереження національних інтересів, вживати своєчасні заходи для захисту вразливих груп населення від потенційно шкідливого контенту, не перешкоджаючи при цьому реалізації права на свободу слова. Рівень довіри до державних інституцій катастрофічно падає й за цих умов органам державної влади варто було би налагодити тісну співпрацю з організаціями громадянського суспільства. Одним із ключових методів діагностики є оперативний медіамоніторинг, який дозволив би оперативно проаналізувати сутність проблеми, що спричинила кризу й обрати найоптимальнішу стратегію реагування, від офіційного звернення з визнанням наявної проблеми та планом дій із ліквідації її наслідків до спроби зупинити/сповільнити поширення інформації, аби виграти час для планування.
Olena Kovalchuk
Український інформаційний простір pp 72-82; doi:10.31866/2616-7948.2(6).2020.219771

Abstract:
Увага до теми охорони природи є одним зі складників колективної свідомості автохтонної нації в гомогенній країні або народів у багатонаціональній державі. Багато десятиліть екологічна свідомість українського населення була викривленою внаслідок шкідливої політики правлячої компартії. Щонайменші протестні прояви рішуче обривались.Перші, ще несміливі спроби по-іншому ставитися до збереження навколишнього середовища почали робитися в хрущовську відлигу, яка, втім, швидко закінчилась. Більш серйозні зміни сталися під час горбачовської перебудови, у другій половині 1980-х років. Розпад СРСР та утворення на його уламках незалежних держав закріпив ці зміни – принаймні, в Україні. Екологічною публіцистикою активно займалися шістдесятники – Л. Костенко, І. Дзюба, Є. Сверстюк, Д. Павличко, В. Яворівський, Ю. Щербак та ін. Їх підтримали дипломовані журналісти Б. Олійник, С. Колесник, О. Глушко, В. Карпенко та ін.У незалежній Україні з розвитком наукових і соціальних комунікацій з’явилося й кілька поколінь журналістикознавців, котрі вивчають природоохоронну тематику та проблематику, екологічну публіцистику.Збереження довкілля потребує постійного моніторингу, над чим працюють депутати, міністерські та місцеві чиновники, експерти із забруднення всіх середовищ, лісівники, єгері, працівники рибоохорони, зоологічних парків, екологічні активісти. Показники їхньої роботи важливо постійно висвітлювати в засобах масової інформації та комунікації. Особливо репрезентативними в цьому плані є щоденні газети паперового та електронного форматів, які мають змогу день у день віддзеркалювати процеси збереження чи забруднення природи, які мають місце. До того ж, як показує історіографія цієї наукової проблеми, останні результати були отримані досить давно й тому свіжі дані є вкрай важливими.
Oleksandr Halych
Український інформаційний простір pp 102-118; doi:10.31866/2616-7948.2(6).2020.219777

Abstract:
На рубежі ХХ–ХХІ століть під впливом глобалізації художня література стала помітно втрачати свої позиції, її стрімко почала витісняти документальна література, до якої належить мемуаристика. Поступово мемуари як різновид літератури non fiction почали виходити з периферії наукових студій. Спогади С. Єфремова, що досі були маловідомим твором видатного українського вченого, дали змогу краще зрозуміти його постать, формування світоглядних позицій, засвідчили коло періодичних видань, які він читав і в яких друкувався.Метою статті є з’ясування ролі журналу «Киевская Старина» у формуванні україноцентричних позицій автора спогадів, окреслення його ролі як секретаря і співробітника видання, з’ясування участі у відкритті молодих талантів В. Винниченка та А. Тесленка в українській літературі, простеження взаємин із тогочасною цензурою.С. Єфремов дає розгорнуті характеристики працівників редакції «Киевской Старины», аналізує роль її керівника В. Науменка, засвідчує появу молодого покоління, з яким пов’язує радикалізацію видання. Помітне місце в спогадах відведено власним публікаціям автора в журналі. Він наголошує передусім на тих працях, які спричинили значну полеміку в тодішній пресі («В борьбе за просвещение», «В поисках новой красоты», «Певец борьбы и контрастов», статтю про П. Грабовського, «Праздник украинской интеллигенции»). Автор спогадів згадує про взаємини з тодішніми цензорами, які спотворювали його тексти, вихолощуючи їхню суть.Співпраця С. Єфремова з редакцією «Киевской Старины» закінчується револю­ційними подіями 1905 року, які спричинили появу низки україномовних видань, сама ж «Киевская Старина», перетерпівши кілька трансформацій, невдовзі зникла, вико­навши свою історичну місію.
Mykhailo Poplavskyi
Український інформаційний простір pp 12-22; doi:10.31866/2616-7948.2(6).2020.219752

Abstract:
Мета статті – з’ясування ролі медіа у реалізації культурних ініціатив як ефективних інструментів цифрової дипломатії. Методологія дослідження ґрунтується на застосуванні загальнонаукових принципів пізнання соціокультурних процесів, а також міждисциплінарного підходу у сфері культурології і менеджменту.Наукова новизна полягає в доведенні ролі культурних проєктів як ефективних інструментів цифрової дипломатії.Результати та висновки. Наголошено на вкрай високій значущості в сучасних соціокультурних процесах медіа, що впливає на сприйняття громадськістю соціокультурної реальності і задає моделі культурної поведінки. Це робить медіа важливим інструментом цифрової дипломатії, в реалізації якої особливу роль відіграють культурні проєкти, ініційовані недержавними структурами з використанням потенціалу мережі Інтернет. Наведено дані звіту Digital 2020, згідно з яким кількість осіб, які користуються інтернетом, невпинно зростає і глобальна комунікація може стати всеосяжною за умови збереження наведеної у звіті динаміки. Це вимагає врахування в реалізації культурних проєктів можливостей глобальної мережі, зокрема медіа як ефективних інструментів цифрової дипломатії. На прикладі мегапроєкту «Пісня об’єднує нас» звернено увагу на потребу популяризації багатого надбання українського народу, зокрема із залученням інтернет-ЗМІ, які є активним актором формування соціокультурного простору, слугуючи не лише засобом передання інформації, а й механізмом становлення особливої реальності – медіа­-простору. Зроблено висновок, що реалізація заходів публічної дипломатії з використанням інтернет-ЗМІ, як одного із головних засобів організації інформаційного співтовариства, сприяє залученню ширшого кола структур до лобіювання українських інтересів у новому глобальному світі, дає змогу на більш системній основі забезпечувати комунікацію з населенням країни тощо. Сьогодні цифрова дипломатія перетворюється на потужний інструмент реалізації значної кількості цілей публічної дипломатії. Вперше в історії традиційної дипломатії цифрові технології стали відігравати основну, а не допоміжну роль. Виразним прикладом впливу на розвиток культурного різноманіття, сприяння інтеграції суб’єктів культурної діяльності є телемарафон «Пісня об’єднує нас» – зразок підтримки необхідної культурної активності, привернення уваги до актуальних проблем соціокультурного розвитку, створення сприятливих умов для саморозвитку культурного життя за допомогою активізації креативного середовища.
Mykola Tymoshyk
Український інформаційний простір pp 23-48; doi:10.31866/2616-7948.2(6).2020.219757

Abstract:
Автор – учений і професійний журналіст із багаторічним досвідом практичної журналістики – вивчає стан справ із журналістською освітою в Україні, якій за останні три десятиліття так і не вдалося позбутися рудиментів радянської системи навчання.Із нагальних проблем такої освіти автор виокремлює одну грань, за якою проглядається тривожна тенденція: українська журналістика вже зриміше стає безграмотною, примітивною. Стосується це не лише мовної культури, а і структурної, жанрової, фактологічної та змістової характеристик основи-основ журналістики – уже оприлюднених текстів.Йдеться про рівень викладання дисциплін так званого редагувального блоку, про роль нормативної дисципліни «Основи редагування» в подоланні журналістики безграмотності і примітивізму. У поле зору потрапили відірвані від практики журналістики схоластичні теорії, які так і не були сприйняті практикою.Натомість у навчальних планах факультетів та відділень журналістики поменшало предметів, вивчення яких формує стрижень професіограми журналіста. Це призвело до формування малограмотного журналіста-манкурта, який навчений різноманіттю маніпулятивних технологій, готовий за гроші виконувати замовлення своїх хазяїв – власників ЗМІ.Подана добірка роздумів студентів факультету журналістики Київського національного університету культури і мистецтв про відповідальність носія журналістських та редакторських посад у конкретиці сутнісних аспектів нормативного курсу «Основи редагування». Ці тексти, на думку автора, слугуватимуть для майбутніх дослідників-журналістикознавців цінним і, певною мірою, несподіваним емпіричним матеріалом. Ці тексти мають промовисту печатку доби. Корумпованість вищих ешелонів влади, деградація судової системи, системна криза економіки та суспільної моралі не могли не відбитися на стані української університетської освіти загалом і журналістської зокрема.
Yuri Bender
Український інформаційний простір pp 49-70; doi:10.31866/2616-7948.2(6).2020.219768

Abstract:
У статті розглядається вплив ідентичності на сепаратизм на сході України, узагальнюються ключові моменти дисертації, поданої на ступінь магістра міжнародних відносин Кембриджського університету, 2015–2017 рр. Юрієм Бендером із коледжу Робінсона, під керівництвом доктора Рорі Фінніна, доцента кафедри українознавства Кембриджського університету.Моє недавнє дослідження подій, що призвели до відокремлення так званої Донецької Народної Республіки та Луганської Народної Республіки на сході України та їхні подальші спроби функціонувати як окремі автономні регіони, ґрунтувалося на дослідженні впливу економіки та ідентичності, підкріплених зовнішньою політикою Москви в країнах «ближнього зарубіжжя». Ключові економічні чинники тимчасового відокремлення «автономних регіонів» відбувалися на тлі зміни ідентичності та елітарної поведінки. Вивчення цих питань є життєво важливим для визначення того, чи мають «республіки» довгострокове автономне майбутнє. Пропонована стаття присвячена ідентичності, а економічні чинники розглядатимуться деінде. Досліджуються змінні та часто суперечливі множинні ідентичності, закріплені за регіоном Донбасу, історично багатого на просторові ресурси для політичних та економічних біженців. Однак у теперішній конфліктний час мігранти все частіше покидають Донбас, а не в'їжджають в зазначений регіон. Як це не парадоксально, але найбільш підприємливі та освічені громадяни, які демонструють найсильніші прояви ідентичності – саме того типу, який необхідний для створення ефективної держави, – найімовірніше виїдуть.Конфлікт розглядається через теоретичні призми, включаючи «Дике поле» історика Гіроакі Куромії, оскаржуване олігархами, злочинними угрупуваннями та політичними кланами; та євро-азіатський «Хартленд» географа Халфорда Макіндера, що історично боровся та відстоював східні та західні держави. Спираючись на напівструктуровані інтерв’ю, проведені під час моїх візитів до України, я прагну внести свій внесок у дискусію щодо майбутньої траєкторії проблемних східних прикордонних територій України та пролити світло на їхнє недавнє минуле. Детальне вивчення цього геостратегічного регіону може запропонувати рішення для ключових суб’єктів, включно з Росією, Україною та іншими членами міжнародної спільноти, щоб винести урок з конфлікту, що триває. Особливо важливим для політиків є питання змішаних ідентичностей, поширених на більшій частині східної України.
Oleksandr Kolianchuk
Український інформаційний простір pp 119-138; doi:10.31866/2616-7948.2(6).2020.219800

Abstract:
Автор цієї публікації – доктор філософії (2001) та доктор історії (2013), віце-президент Південно-Східного наукового інституту в Перемишлі (Польща) Олександр Колянчук. Народжений на Холмщині, внаслідок українців у рамках операції «Вісла» опинився на півночі Польщі, де й розпочав трудовий шлях освітянина та вченого-дослідника. Багато років був редактором українськомовних радіопередач в Ольштині. Активно співробітничав із редакціями українськомовних газет та журналів, які виходили в Польщі.Значну частину свого життя доктор Колянчук присвятив поверненню історичної пам’яті про борців за волю України, чий життєвий шлях завершився на території Польщі. Про персоналії полеглих за воскресіння України, місця їх життя, діяльності та поховань на чужині написав і видав низку відомих на Заході книжок. Серед них: польською мовою: «Umarli, aby zmartwychwstala Ukraina», «Ukraincy emigranci polityczni w zyciu naukowym, kulturnym, spolecznym I gospodarczym w Drugiej Rzeczypospolitej», українською мовою – «Генералітет Українських визвольних змагань: Біограми генералів та адміралів», «Українська військова еміграція в Польщі 1920–1939 років», «Увічнення нескорених: Українські військові меморіали 20–30-х років ХХ ст. в Польщі», «Незабутні могили» та інші.У цих та інших у поле обсервації автора потрапили і пресова та видавнича діяль­ність української еміграції в Польщі.Ще до підписання у квітні 1920 р. польсько-українського договору про спільну боротьбу проти більшовицької Росії, яка загрожувала незалежності і Польщі, і України, у Варшаві діяла українська дипломатична місія та її військова секція. Під її егідою у столиці Польщі виходило періодичне видання «Син України», редактором якого був письменник і поет Микола Вороний.Оскільки до перебування численної групи українських утікачів влада у Польщі ставилися як до тимчасового стану, вже з кінця 1920 року в Тарнові розпочали діяльність еміграційні структури уряду УНР. На початку 1921 рр. в усіх таборах для інтернованих діяли цивільні та військові освітні заклади, художні ансамблі, видавали­ся 66 періодичних видань.Загалом упродовж 1920–1922 років лише у Варшаві виходило друком понад 20 українських видань.
Mykhailo Skoryk
Український інформаційний простір pp 139-150; doi:10.31866/2616-7948.2(6).2020.219803

Abstract:
Останніми роками патріотичне ім’я декана факультету журналістики (1955–1957 рр.), кандидата філологічних наук, доцента Шестопала Матвія Михайловича, нарешті, гідно постало в літературному й науковому обігу, хоча ще потребує фахових досліджень. Нарешті, він обґрунтовано постав у образі «фундатора журналістської освіти» за висловом його вихованців (Прокопенко, 2008, с. 257), коли робив свій внесок у формування українського наукового журналістикознавства в добу хрущовської «відлиги».Шестопал перший і єдиний, хто залучив до пізнання і вивчення українськими студентами основ західної журналістики, коли заснував програму спеціального лекційного курсу з історії зарубіжної журналістики, який офіційно іменувався як буржуазна, комуністична та робітнича преса. Зрозуміло, що без «усталених інтерпретацій та ідеологем реакційної, буржуазної і прогресивної, комуністичної» (Прокопенко, 2008, с. 257) тоді годі було сподіватися обійтися викладачеві ідеологічного, тобто партійного факультету.У цій ситуації не лише студенти, а й викладачі підпадали під відповідний нагляд «правоПохоронних» органів та їхніх «помічників-інформаторів, сексотів-освєдомітєлєй» із факультетського середовища, щоби фіксувати, що думають, що говорять і до чого схиляються у своїх діях і вчинках слухачі та їхні наставники.Якраз за такими комунорадянськими ідеологічними лекалами формувався відновлений у 1953 р. факультет журналістики, де набували партійного освячення всі фахові предмети у світлі «історичних» рішень з’їздів, пленумів, конференцій ЦК КПРС. Варто нагадати, що з 20-х років минулого сторіччя вже був факультет журналістики Комуністичного університету імені Артема. На початку 30-х перетворився в Український комуністичний інститут журналістики (УКІЖ) – спеціальний вищий навчальний заклад у Харкові. Там водночас існував і газетний технікум, де готували працівників «низової» преси.То був час зародження і становлення українського шістдесятництва – 60-ті роки минулого століття. І Шестопал виявився його провісником із усвідомленим визначенням «Журналіст мусить бути бійцем, а не лакеєм».
Olena Pohribna
Український інформаційний простір pp 83-100; doi:10.31866/2616-7948.2(6).2020.219776

Abstract:
У статті проаналізовано історію виникнення і розвиток в Україні звукових (аудіо) книг від записів на платівках до цифрових форматів MP3. Хоча дослідники вважають, що на сьогодні ринок аудіокниг в Україні малорозвинений, в українському інформаційному просторі цей вид видань набуває все більшої популярності, кількість виробників і ресурсів з аудіокнигами українською мовою зростає, жанровий і тематичний асортимент розширюється. Самі ж звукові книги відіграють подвійну роль (є окремим видом видання і водночас способом популяризації літератури), а також виконують низку функцій: просвітницьку, навчальну, розважальну і є основним видом книг для людей із вадами зору.Також авторка статті на основі проведеного дослідження пропонує власну класифікацію аудіокниг і виокремлює їх види за різними критеріями: за кількістю читців (книга, начитана одним диктором; радіовистава – читання в особах, рольова гра), за обсягом тексту твору (повні аудіоверсії; скорочені аудіокниги), за професійним рівнем того, хто виготовив аудіокнигу (професійний запис; авторське читання; аматорський запис; автоматичне озвучування), за матеріальним носієм і форматом (книги на платівках; книги на магнітних плівках; цифрові книги), за ступенем аранжування (з аранжуванням; без аранжування).У статті проаналізовано контент ресурсів з аудіокнигами українською мовою і продукцію провідних виробників звукових книг в Україні: компанії-виробники аудіокниг початку ХХІ ст. (ТОВ «Українська аудіокнига», компанія «А.Е.Л.», «Книга вголос», «Сорока Білобока», «Студія Слово», «Атлантік», «Аудіо Планета» та інші), портал «Гуртом – Торрент-Толока», проєкти Українського радіо, онлайн-бібліотеки, інтернет-магазини, додатки для смартфонів і планшетів, YouTube-канали, кількість підписників яких є стабільно високою й постійно збільшується.Також ідеться про переваги й недоліки звукових форматів книг на основі відгуків виробників, письменників, літературних критиків і власних спостережень авторки щодо створення і споживання аудіоверсій літературних творів.
Back to Top Top