Refine Search

New Search

Results in Journal Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Сценічне мистецтво: 54

(searched for: journal_id:(4154482))
Page of 2
Articles per Page
by
Show export options
  Select all
Tetiana Nechaenko, Serhii Plutalov, Alyona Dorofeeva
Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Сценічне мистецтво, Volume 3, pp 180-192; doi:10.31866/2616-759x.3.2.2020.219281

Abstract:
Мета дослідження полягає в історико-аналітичному та мистецтвознавчому аналізі сучасних режисерських практик на сцені Луганського обласного академічного музично-драматичного театру на прикладі творчості одного з провідних його представників В. Московченка. Методологія дослідження базується на комплексному науковому підході та синтезі таких методів: історико-аналітичного – у дослідженні режисерського мистецтва В. Московченка в контексті театральної культури України в цілому; біографічного як засобу визначення етапів творчого становлення митця; теоретичного – для наукового узагальнення та систематизації фактологічного матеріалу. Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше творчий шлях В. Московченка та його діяльність у Луганському обласному академічному музично- драматичному театрі розглянуто як одну з вагомих сторінок українського театрального життя. Висновки. Кожна робота В. Московченка має свою театральну форму, свій хід режисерської думки, яка не тільки тісно пов’язана з першоджерелом, авторською п’єсою, а й надає йому інтерпретаційних ознак паралельного художнього світу, відтвореного в гармонії всіх складників театральної вистави. Саме це дає змогу говорити про наявність у майстра індивідуального стилю та мовної стилістики як системи, що впливає на сприйняття сценічних образів як самостійних режисерських персонажів, які проводять глядача через усі сценічні колізії, закладені режисерським задумом. На сцені Луганського обласного академічного українського музично-драматичного театру як духовного центру культурного життя регіону продемонстровано широку палітру театральних барв та режисерських знахідок у творчості В. Московченка, спрямованих на поєднання провідних тенденцій розвитку театрального мистецтва з досвідом корифеїв вітчизняної сцени.
Serhii Bezklubenko
Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Сценічне мистецтво, Volume 3, pp 151-164; doi:10.31866/2616-759x.3.2.2020.219279

Abstract:
Мета дослідження – з’ясувати особливості функціонування театрального мистецтва як виробничого процесу з огляду на його організаційно-економічну складову на прикладах діяльності театрів США середини 80-х років минулого століття. Методологія дослідження спирається на загальнонаукові методи пізнання: історизм, аналіз і синтез, компаративістику. Автор, досліджуючи факти з історії та практики діяльності театральних колективів, порівнює та аналізує ефективність їх творчості в контексті комерціалізації мистецтва в ринкових умовах соціокультурної реальності. Наукова новизна дослідження полягає в розширенні уявлень про театральне виробництво як художньо-творчий та організаційно-економічний процес. Висновки. З огляду на вищезазначене можна засвідчити, що у вітчизняному театрознавстві певною мірою бракує актуальних, цілісних, наскрізних наукових досліджень щодо особливостей організації менеджменту у сфері культури та мистецтв. Проблема трактування художнього виробництва як різновиду виробничої діяльності потребує окремого ґрунтовного наукового осмислення. Досвід діяльності зарубіжних театральних колективів має вивчатись не лише в площині позитивних характеристик, але й з аналітично- критичним підходом. Загалом, можна засвідчити, що театральне мистецтво з огляду на історично віджилу («мануфактурну») форму організації суспільної праці в процесі підготовки та «виготовлення» кінцевого продукту – «вистави» – приречене на економічну неефективність.
Tetiana Boiko, Yaroslav Lanchak
Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Сценічне мистецтво, Volume 3, pp 116-137; doi:10.31866/2616-759x.3.2.2020.219277

Abstract:
Мета дослідження – з’ясувати специфіку сценічного доробку Романа Віктюка, проаналізувати окремі аспекти апробованої пластичної режисури, окреслити жанрово-стилістичні параметри резонансних постановок митця кінця 1970-х – початку 2010-х рр. на прикладі вистав «Татуйована троянда» Т. Вільямса (1982), «Украдене щастя» І. Франка (1982), «Федра» М. Цвєтаєвої (1988), «Священні чудовиська» Ж. Кокто (1987), «Уроки музики» (1979, 1989) та «Квартира Коломбіни» (1986) Л. Петрушевської, «Уроки майстра» Д. Паунелла (1990), «Служниці» Ж. Жене (1988), «Лоліта» Е. Олбі (1992), «І раптом минулого літа» Т. Вільямса (2016) тощо. Методологія дослідження. Для досягнення поставленої мети було застосовано загальнонаукові методи: аналітичний (для розуміння процесу творчого становлення та формування концептуальних орієнтирів режисера), типологічно-структурний (для вивчення елементів режисерського інструментарію та художніх прийомів митця), феноменологічний (для визначення рис оригінальності й епатажності сценічної практики Романа Віктюка). Наукова новизна цієї статті визначається введенням до вітчизняного наукового обігу фрагментів театральної режисури Романа Віктюка, полягає в окресленні жанрово- стилістичних особливостей його постановок, розгляді окремих вистав. Висновки. Сценічний доробок Романа Віктюка вирізняється розмаїттям музики та хореографії, вишуканою пластикою напівоголених виконавців, промовистими костюмами та сценами епатажу. Водночас режисерські пошуки націлені на розв’язання складних філософських питань, що демонструють новий погляд на природу людських стосунків, глибинне дослідження та переосмислення літературних творів.
Olena Abramovych, Alina Kudrenko
Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Сценічне мистецтво, Volume 3, pp 165-179; doi:10.31866/2616-759x.3.2.2020.219280

Abstract:
У статті розглядають пластичну культуру як складову сценічного мистецтва в площині створення просторових форм художнього твору, індивідуального творчого трактування та внутрішнього стану актора. Пластику розглядають як ефективний інструмент виховання актора та формування його зовнішньої техніки, з чим пов’язані новітні пошуки й експерименти. Метою роботи є освоєння теоретичних знань, принципів пластичної майстерності сучасного актора. Методологія полягає в системному використанні комплексних методів дослідження пластичної культури актора: історико-культурного – для дослідження історичної динаміки розвитку пластичної культури актора; аналітичного – для опрацювання культурологічної, мистецтвознавчої та театрознавчої наукової літератури, а також опрацювання архівних матеріалів; джерелознавчого – для вивчення джерельної бази дослідження; типологічного методу, що посприяв виявленню чинників, які впливають на формування сценічної пластики актора; методу наукового спостереження та аналізу, що надало можливість з’ясувати особливості пластичної виразності в контексті її двоїстої природи (як тілесної, так і чуттєвої); системного методу, що посприяв дослідженню особливостей інтеграції складових пластичної культури в процесі створення сценічного образу; методу теоретичного узагальнення – для підбиття підсумків дослідження. Наукова новизна полягає в теоретичному обґрунтуванні специфіки сценічної пластики у виконавському мистецтві актора відповідно до актуальних світових тенденцій. Висновки. Пластична майстерність актора (створення пластичного малюнку ролі) забезпечує передусім тренування психічних і психофізичних навичок, що сприяє вдосконаленню пластичності тілесного апарату виконавця, здатності адаптуватися до виконання будь-яких пластичних завдань. Пластичність – це головна якість, що характеризує рівень пластичної культури актора. Сценічна пластика в майстерності актора – це система взаємопов’язаних знань, фізичних навичок і вмінь, психологічних, моральних та естетичних якостей виконавця, що сприяють створенню художнього сценічного образу. Двоїста природа пластичної виразності: тілесна (у розумінні моторна) та чуттєва (тобто психоемоційна), що дає змогу презентувати її як своєрідне художнє зображення. Пластична культура – це комплекс спеціальних теоретичних знань та практичних навичок танцювально-пластичного та рухового характеру, необхідних актору для творчого осмислення пластичного образу персонажа.
Nataliia Donchenko, Nataliia Sokolenko
Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Сценічне мистецтво, Volume 3, pp 138-150; doi:10.31866/2616-759x.3.2.2020.219278

Abstract:
Мета роботи – проаналізувати формування та розвиток головних принципів театральної системи М. Чехова в контексті зміни світосприйняття актора театрального мистецтва. Дослідити театрально-педагогічну систему М. Чехова як одну з провідних світових театральних практик, як синтез складних взаємодоповнювальних та взаємозбагачувальних міжкультурних процесів; визначити вплив митця на реформування європейської й американської школи акторського мистецтва. Методологія дослідження базується на використанні таких наукових підходів: когнітивного – для поглибленого вивчення багатогранності творчої діяльності М. Чехова як автора унікальної акторської «Системи Чехова»; культурологічного – для зіставлення та порівняння історичних, педагогічних і мистецтвознавчих складових у діяльності М. Чехова; аналітичного – для виявлення основних принципів методики акторської майстерності М. Чехова. Наукова новизна. Досліджено акторську та режисерську діяльність М. Чехова в контексті особливостей методики підготовки акторів і розробки власного методу гармонізації постановки; визначено специфіку новаторських концепцій методів театральної режисури М. Чехова; схарактеризовано вплив режисерської діяльності майстра на розвиток сучасної світової театральної практики в контексті світосприйняття актора. Висновки. Діяльність М. Чехова була спрямована на створення нового театру як у прямому, так і в переносному сенсі за допомогою техніки, розробленої шляхом навчання та експериментів. Дослідження методики Михайла Чехова в контексті специфіки сучасного акторського навчання дає змогу зауважити, що ставлення до творчого та педагогічного спадку М. Чехова особливе, оскільки визнані професійні актори понад пів століття вважають його методику фундаментом для подальших творчих пошуків, а розроблені для акторського тренінгу вправи – основою власної техніки.
Ivan Soroka, Kateryna Holub
Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Сценічне мистецтво, Volume 3, pp 210-220; doi:10.31866/2616-759x.3.2.2020.219283

Abstract:
Мета дослідження – схарактеризувати та визначити перспективні методи розвитку техніки сценічного мовлення в сучасному акторському мистецтві. Методи дослідження: хронологічний метод – для дослідження етапів формування та розвитку сценічного мовлення в театральній педагогіці; компаративний – для здійснення порівняльного аналізу теоретичних і практичних застосувань методик техніки сценічної мови; типологічний – спрямований на виявлення чинників, що впливають на трансформацію сценічного мовлення та визначення особливостей цього процесу; теоретичного узагальнення – для підбивання підсумків дослідження. Наукова новизна. Теоретично обґрунтовано та логічно завершено розробку проблеми техніки сценічного мовлення в акторському мистецтві, визначено головні проблеми сценічного мовлення у сучасному вітчизняному театрі та схарактеризовано перспективні шляхи їх вирішення. Висновки. Перегляд класичних принципів створення вистави в сучасному театрі диктує нові підходи в галузі сценічного мовлення. Нові тенденції, пов’язані з поверненням на пріоритетні позиції слова, породжують пошук нових технік і прийомів виразності, пов’язаних з голосомовними можливостями актора. Система навчання майстерності сценічної мови вимагає удосконалених і новаторських методик.
Kateryna Iudova-Romanova
Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Сценічне мистецтво, Volume 3, pp 193-209; doi:10.31866/2616-759x.3.2.2020.219282

Abstract:
Метою дослідження є огляд, систематизація та аналіз функціональних характеристик засобів звукового забезпечення сценічних постановок. Методологію дослідження становлять такі підходи: системно-історичний (для вивчення проблеми), мистецтвознавчий (для з’ясування ролі системи звукового забезпечення в сучасній сценічній практиці), структурно-аналітичний (для функціональної класифікації складових елементів системи сценічного звукового забезпечення). Наукова новизна. У запропонованому дослідженні розглянуто систему сучасного звукового забезпечення театрально-видовищних постановок, систематизовано та проаналізовано її основні складові елементи, осмислено роль технічних засобів у роботі звукорежисера над створенням звукової образності постановки. Висновки. У результаті дослідження з’ясовано, що професія звукорежисера театрально-видовищних постановок передбачає, окрім володіння навичками звукозапису, підбору, редагування і монтажу музичних, шумових, голосових та інших видів звукових ефектів відповідно до задуму режисера-постановника, й уміння працювати з аналоговим і цифровим звукотехнічним обладнанням. Встановлено, що до основних елементів системи сценічного звукового обладнання належать мікрофони, монітори, підсилювачі-колонки та мікшерні пульти. Так, наприклад, під час рок-концерту на сцені музиканти та вокалісти користуються різними видами мікрофонів, поруч з музикантами розміщують комбопідсилювачі їхніх електроінструментів, на підлозі перед ними – монітори, збоку від музикантів – невидимі аудиторії простріли, обабіч сцени або підвішені до портальної арки над дзеркалом сцени та спрямовані в бік слухачів – портали. По центру глядацької зали – пульт звукорежисера. Доведено, що вагомою складовою системи забезпечення якісного звукового дизайну є акустичні характеристики приміщення, які необхідно враховувати та поліпшувати під час організації заходів. З’ясовано, що за допомогою сучасних бездротових систем звукового забезпечення можна створити умови для проведення театрально-видовищних заходів без обмежень щодо їхніх акустичних характеристик.
Nino Davitashvili, Mykola Yudov
Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Сценічне мистецтво, Volume 3, pp 221-234; doi:10.31866/2616-759x.3.2.2020.219284

Abstract:
Мета статті – розкрити та проаналізувати досвід національної грузинської школи театральної педагогіки в контексті дидактичної верифікації біомеханіки Всеволода Меєрхольда. Методологія дослідження ґрунтується на порівняльному, історичному аналізі безперервних та інноваційних принципів, які в театральній педагогіці розробили грузинські й іноземні театральні вчені. Наукова новизна. На прикладах вправ з біомеханіки режисера і педагога Всеволода Меєрхольда розкрито та проаналізовано експериментальний досвід грузинської школи театральної педагогіки щодо впровадження психофізичних тренінгів у процес підготовки акторів театру. Висновки. Світові театральні школи, де біомеханіка Всеволода Меєрхольда займає значне місце в сучасному театральному мистецтві, велику увагу приділяють психофізичній підготовці студентів, особливо за останні роки. Біомеханіку вивчають у театральних центрах і студіях Америки та Європи. У Грузії на сьогодні в педагогіці виховання акторської майстерності дуже низький ступінь зацікавленості біомеханічними тренінгами. Зважаючи на це, пропонуємо авторську концепцію впровадження комплексу психофізичних тренінгів у процес підготовки акторів драматичного театру в умовах вищої школи.
Nataly Vladimirova, Marina Grynyshyna
Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Сценічне мистецтво, Volume 3, pp 46-53; doi:10.31866/2616-759x.3.1.2020.204357

Abstract:
Мета статті – поглибити дослідження авангардистської театральної культури 1920-х рр., зосередившись на проблемі формування її «ексцентричної» поетики. Матеріалом досліду послугувала творчість Жана Кокто – одного з проводирів європейської «художньої революції» першої третини ХХ ст., зокрема його пантоміма «Бик на даху» на музику члена групи «Шість» Дарьюса Мійо (1920), що продовжила експерименти митця з «кабаретизації» французької сцени. Методологію дослідження склала комбінація елементів історико-культурного, історико- реконструктивного та структурно-аналітичного методів. Наукова новизна полягає у введенні в український театрознавчий обіг висвітлення та аналізу творчих надбань Ж. Кокто у сфері французького музично-драматичного театру початку 20-х років ХХ ст. Висновки. Процес формування «ексцентричної» поетики, або так звана «кабаретизація» європейського та радянського кону 1920-х рр., став яскравою прикметою авангардистської театральної культури. Це був один із перших провокативних сценаріїв кардинального оновлення театру та важливий етап загального культурного поступу. Пошук різноманітних способів збагачення сценічної лексики є актуальним питанням сучасного театрального процесу. Тож різнорівневий аналіз «переломних» періодів історії культури, коли народжувалася нова естетика, залишається одним із найрезультативніших методів динамізації відповідних процесів сьогодення.
Mykola Krypchuk, Dmitry Umlev
Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Сценічне мистецтво, Volume 3, pp 78-90; doi:10.31866/2616-759x.3.1.2020.204360

Abstract:
Мета дослідження полягає в науково-теоретичному обґрунтуванні художніх особливостей дитячого естрадного театру, виявленні специфіки режисерських практик у таких колективах, характеристиці змісту, форм і методів роботи на прикладі діяльності дитячого естрадного театру «Зірковий час» м. Одеси. Методологія дослідження базується на використанні таких наукових підходів: комплексного – для розкриття сутності всіх аспектів художньої специфіки дитячого театру; культурологічного – для зіставлення та порівняння філософських, історичних, психолого-педагогічних та мистецтвознавчих складових у діяльності дитячого естрадного театру; емпіричного – для спостереження, інтерв’ювання дітей та батьків тощо. Наукова новизна. Уперше з метою науково-дослідного осмислення зібрано, систематизовано та проаналізовано досвід творчо-організаційної діяльності дитячого естрадного театру «Зірковий час» м. Одеси, схарактеризовано основні режисерські прийоми в роботі з дітьми й узагальнено напрями подальшого розвитку колективу. Висновки. Театр як засіб формування особистості займає одне з перших місць серед інших видів дитячої творчості, він є для дітей джерелом інформації про навколишній світ і закони життя, примушує замислюватися над сенсом людського існування та глибинами людської душі, тому дитячий естрадний театр «Зірковий час» м. Одеси подає теоретичну модель дитячого естрадного театру, що складається з двох напрямів діяльності колективу. Перший передбачає аналіз та визначення особливостей роботи з учасниками вистави, а також дотримання у своїй діяльності певних принципів. Другий напрям стосується безпосередньо творчої діяльності дитячого естрадного театру, зокрема методів, форм і засобів. У статті схарактеризовано сучасні режисерські прийоми та визначено особливості професійної діяльності режисера, який працює в дитячому колективі, що полягають у вкрай обережному ставленні до дитячої театральної творчості з урахуванням вікових, фізіологічних, психологічних властивостей дітей, необхідності створення такої організації театральної творчості дітей, що забезпечить повне самовиявлення юних акторів, зберігаючи подібність до природної дитячої гри; проаналізовано основні режисерсько-творчі технології, а також подальші перспективи розвитку дитячого театру.
Svitlana Ulanova, Cyril Maykut, Anastasya Adnacheva-Ponomarenko
Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Сценічне мистецтво, Volume 3, pp 33-45; doi:10.31866/2616-759x.3.1.2020.204356

Abstract:
Мета дослідження – схарактеризувати творчо-організаційну діяльність провідних режисерів Сєвєродонецька у ХХ ст. Методологія дослідження. У процесі дослідження використано такі методи: історичний – для осмислення постатей О. Бірюстюкова, О. Шмаля та О. Олександрова в театральному мистецтві Сєвєродонецька; історико-біографічний – для аналізу контексту епохи та естетико-художніх векторів часу, що впливали на формування художніх підходів означених митців; компаративно-типологічний – для диференційованого порівняння творчого доробку режисерів. Наукова новизна. Уперше систематизовано та аналітично осмислено творчо-організаційну діяльність О. Бірюстюкова, О. Шмаля та О. Олександрова в контексті еволюції театрального мистецтва Сєвєродонецька у ХХ ст. Висновки. Сєвєродонецький народний театр під орудою О. Бірюстюкова виконував не тільки соціокультурні, але й освітньо-виховні функції для містян. Творчо-організаційна діяльність О. Шмаля стала сучасною імплементацією принципу «об’єктивного мистецтва» Г. Гурджиєва, зокрема через упровадження авторської методики роботи з акторами. Режисура О. Олександрова збагатила палітру театрального життя Сєвєродонецька своєю епатажністю та авангардизмом. Загалом відносно коротка історія розвитку театрального мистецтва Сєвєродонецька свідчить про те, що динаміку цього процесу визначила тенденція, яка характерна і для загальнонаціональних процесів становлення українського театрального життя: від самодіяльних його форм до професійних. Аналіз останніх свідчить про їхній активний розвиток завдяки використанню нових режисерських підходів, що сприяли зростанню акторської майстерності колективів і збагаченню репертуарної палітри щодо відродження національних культурних традицій. Режисерські пошуки та організаційно-творча діяльність О. Бірюстюкова, О. Шмаля та О. Олександрова стали вагомим внеском у розвиток театрального мистецтва Сєвєродонецька у ХХ ст. – воно стрімко та різновекторно розвивалося від локального аматорського театрального колективу однодумців до провідного регіонального професійного театрально-видовищного закладу культури.
Volodymir Sagan, Oleg Artamonov
Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Сценічне мистецтво, Volume 3, pp 91-103; doi:10.31866/2616-759x.3.1.2020.204361

Abstract:
Мета дослідження – проаналізувати особливості використання форм візуальної інсталяції як важливої складової акторської майстерності. Методологія дослідження. Для досягнення мети використано методи компаративістики як засобу порівняння форм візуальної інсталяції та моделювання ознак елементів, якими ці форми структуровані. Наукова новизна полягає в тому, що схарактеризовано роль та значення форм візуальної інсталяції у процесах акторського виховання, розглянуто також динаміку розвитку методик, які ґрунтуються на використанні візуальної інсталяції як елементу акторської майстерності. Висновки. Візуальна інсталяція – елемент акторської майстерності в процесі створення сценічного образу. Про наявність проблем візуальної інсталяції говорили видатні режисери, актори та викладачі світового рівня. Виховання пластичної виразності у професійних акторів є обов’язковим складником професійної підготовки сучасного актора та необхідним засобом сценічного втілення художнього образу. Наявність різних методик підготовки дає змогу широко використовувати візуальну інсталяцію у роботі актора над роллю в різних режисерських парадигмах, якими представлений розвиток сучасного театрального мистецтва. Розглянуті методики використання візуальної інсталяції в роботі актора розкривають певні тенденції, суть яких полягає в пошуках додаткових засобів виразності у традиційних акторських техніках жестово-поведінкового характеру, намаганні поєднати їх з художніми завданнями, закладеними в «театральний текст», поглибити в його прочитанні смислову багатовекторність через центральну постать сценічної дії – актора. Саме тому зростає вагомість багатополярності в професійній підготовці тих, хто бере участь у створенні вистави. Мова йде про необхідність володіння різними техніками візуальної інсталяції не тільки на акторському рівні, а й на режисерському. Загальна роль цих технік – збагатити сценічну палітру вистави через мову тіла, жестів, рухів, які в сучасному театрі набувають значення провідного виразного засобу, що диктує вибір інших засобів, пов’язаних безпосередньо з учасниками вистави (художнє оформлення, просторове оформлення сцени тощо).
Oksana Popova
Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Сценічне мистецтво, Volume 3, pp 19-32; doi:10.31866/2616-759x.3.1.2020.204354

Abstract:
Мета дослідження – визначити специфіку режисерських інтерпретацій у виставах Е. Митницького за творами класичної драматургії та виявити особливості новаторських концепцій і традиційних методів його театральної режисури на основі мистецтвознавчого аналізу вистав за творами А. Чехова, Л. Толстого та У. Шекспіра. Методологія дослідження. Стаття ґрунтується на сучасних мистецтвознавчих концепціях дослідження театральної режисури, основою яких є міждисциплінарний та комплексний підхід. Застосовано типологічний метод (спрямований на виявлення та визначення особливостей режисерської методології Е. Митницького), метод мистецтвознавчого аналізу (для виявлення специфіки формування та становлення головних теоретичних і практичних складників режисерської діяльності Е. Митницького; визначення його внеску в розвиток вітчизняного театрального мистецтва), когнітивний метод (для обґрунтування специфіки режисерської майстерності Е. Митницького, виявлення та окреслення специфіки його індивідуальних творчих методів у процесі інсценізації творів класичної драматургії), еволюційний метод (для дослідження динаміки розвитку концепцій і методик Е. Митницького в контексті особливостей театрального простору останньої чверті ХХ – початку ХХІ ст.). Наукова новизна. Досліджено режисерську діяльність Е. Митницького в контексті особливостей інтерпретації класичної драматургії; визначено специфіку новаторських концепцій і традиційних методів театральної режисури Е. Митницького (на основі аналізу постановок творів класичної драматургії); схарактеризовано вплив режисерської діяльності Е. Митницького на розвиток сучасного вітчизняного театрального мистецтва; здійснено спробу використання системного підходу до аналізу та трактування режисерської методології Е. Митницького. Висновки. Проблематика інтерпретації класики в цілому та творчості окремого драматурга є фундаментальною для сучасної театральної науки. Характер розвитку театральних ідей Е. Митницького відображає основні напрями сучасного театрального процесу. Дослідження виявило, що в процесі створення вистав за класичними творами Е. Митницький поєднав традиції та новаторство театральної режисури. Його постановки можна вважати традиційними, оскільки вони не заперечують авторську стилістику літературного першоджерела. Новаторство полягає в акторській грі – психологічній глибині та проживанні ролі на сцені; домінуванні внутрішнього осмислення та переживання над зовнішніми засобами виразності за умови абсолютної довершеності форми.
Serhii Bezklubenko
Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Сценічне мистецтво, Volume 3, pp 8-18; doi:10.31866/2616-759x.3.1.2020.204352

Abstract:
Мета дослідження – з’ясувати сутність поетики (або, що те саме, художнього творчого методу). Методи дослідження – аналіз і синтез. Наукова новизна дослідження. Автор дотримується концепції, згідно з якою мистецтво, будучи важливою формою суспільної свідомості, способом самовираження особи та засобом утвердження певних ідей, у своїй основі є одним із видів виробництва. Виробництво це особливе – духовне (мораль, наука, філософія, релігія); це виробництво ідей, а не матеріальних благ. Мистецтво є специфічним також серед духовних, як художнє, та відсутнє в природі. З огляду на це мистецтву як художньому виробництву притаманні всі властивості виробництва як такого, у тому числі організаційні, економічні та технологічні. Зважаючи на це, сутність творчого методу, який, з формального боку, на вигляд як система певних правил (прийомів) творчості, автор убачає в тому, що він являє собою не що інше, як логіку творчого процесу, тобто художнього виробництва. Своєрідними гранями цієї логіки постають (у різних видах мистецтва – різною мірою) технологічні, гносеологічні, ідеологічні та психологічні аспекти. Висновки. Оскільки в цій публікації досліджено саме ідеологічний аспект мистецького процесу, творчий метод постає як певна логіка ідей, тобто ідеологія.
Dmitry Mukharsky, Daria Yakusheva, Valeria Atanasova
Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Сценічне мистецтво, Volume 3, pp 54-65; doi:10.31866/2616-759x.3.1.2020.204358

Abstract:
Мета дослідження – узагальнити досвід організації та проведення фестивальних заходів на Миколаївщині. Методологія дослідження. У процесі вивчення проведених на Миколаївщині фестивальних заходів використано такі методи: аналітичний – під час опрацювання статей, інтерв’ю, які висвітлюють хід проведення фестивалів; описовий – для ілюстрації підготовчих матеріалів, сценаріїв положень, що регулюють діяльність їхніх учасників; аксіологічний – для визначення критеріїв оцінки різних форм театральних фестивалів як соціально-культурного явища. Наукова новизна дослідження полягає в узагальненні досвіду проведення театральних фестивалів на Миколаївщині, виявленні принципів їхньої організації; в описовій характеристиці окремих форм, якими представлено фестивальне життя в регіоні. Висновки. Доведено, що проведення фестивалів є невід’ємною частиною театральної культури Миколаївщини. Їхній розвиток демонструє розмаїття форм і змістовних задумів, які ввібрали в себе найкращі мистецькі традиції країн Чорноморського басейну. Форми фестивалів доводять їхню варіативність як за змістом, так і за структурою. Усі вони тісно пов’язані з художнім життям регіону. До фестивального руху долучаються професійні майстри театрального мистецтва, аматори, шкільна та студентська молодь. Фестивалі Миколаївщини театрального спрямування мають велику популярність як в Україні, так і за кордоном, залучають до співпраці відомих театральних діячів, що підкреслює високу організаторську культуру, значний професійний рівень оргкомітетів. Органи влади підтримують проведення фестивалів, демонструючи зацікавленість у заходах, що сприяють розвитку на Миколаївщині театрального мистецтва як аматорського, так і професійного.
Liubov Golubtsova, Serhii Plutalov, Maryna Musienko
Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Сценічне мистецтво, Volume 3, pp 66-77; doi:10.31866/2616-759x.3.1.2020.204359

Abstract:
Мета дослідження – розглянути історію виникнення сценічного мистецтва Маріуполя та схарактеризувати технології акторського мистецтва (традиційні й інноваційні), на які спирається у своїй діяльності колектив Маріупольського драматичного театру. Методологія дослідження. Для досягнення мети дослідження використано такі методи: історичний (для дослідження етапів становлення театрального мистецтва Донеччини); аналітичний (з метою виявлення основних принципів акторської школи як результату її історичної еволюції); культурологічний (для розгляду традицій акторської школи в контексті розвитку сучасного сценічного мистецтва Маріуполя); мистецтвознавчий (в аналізі акторської школи та форм режисерських технологій); джерелознавчі (у вивченні архівних матеріалів, пов’язаних з театральним життям міста). Наукова новизна полягає в тому, що виявлено специфіку сучасного акторського мистецтва Маріуполя та його зв’язки зі здобутками класичного українського театру корифеїв. Висновки. Осередком театральної культури Донеччини є Донецький академічний обласний драматичний театр (м. Маріуполь). Аналіз діяльності театру на різних етапах його функціонування дає змогу стверджувати, що історичні реалії розвитку акторської школи корифеїв на Донеччині мають фрагментарне висвітлення в історико-культурологічній, мистецтвознавчій і театрознавчій літературі; формування репертуарних уподобань в акторських трупах відбувалося під впливом гастрольної діяльності театру корифеїв. Особливу роль у цьому процесі відігравали принципи роботи над художніми образами як центральним елементом вистави, який її композиційно об’єднує та опосередковано впливає на інші складники. Незважаючи на період так званого «застою», у радянських театральних практиках наприкінці 70-х років простежуємо тенденції повернення до традиційних для українського театру форм сценічної виразності, що сприяло активізації режисерської й акторської творчості в пошуку нових варіантів поєднання театральних засобів української побутової драми з іншими, притаманними класичному та сучасному європейському театру драми та комедії. Основні риси української акторської школи Маріупольського театру: реалістичний підхід до створення сценічних образів; широке використання музики, співу, танцю; плідна робота актора над собою.
Nataly Vladimirova
Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Сценічне мистецтво, Volume 3, pp 104-106; doi:10.31866/2616-759x.3.1.2020.204362

Abstract:
Усупереч усталеним правилам рецензування наукових досліджень насамперед звернемо увагу не на основний блок монографії Катерини Юдової-Романової «Образно-технологічні засоби презентації сценічних мистецтв: сторінки історії», а на покажчик понять і термінів, список використаних джерел, іменний покажчик. Тобто ту частину дослідження, що доповнює презентацію його основних п’яти розділів. Вважаємо, що пропоновані супроводження, а особливо покажчик понять і термінів, є свідченням не тільки грамотно- сті та належної культури в контексті оформлення наукових розвідок, а й засвідчують широкий діапазон знань та належну структурованість мислення дослідниці.
Valeriy Patsunov
Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Сценічне мистецтво, Volume 2, pp 207-209; doi:10.31866/2616-759x.2.2.2019.187297

Abstract:
Навчальний посібник К. В. Юдової-Романової «Технічні засоби оформлення сценічного простору» присвячено складній та маловисвітленій у науково-навчальній літературі проблемі місця та ролі технічних засобів оформлення сценічного простору.
Khalifah Alhajri
Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Сценічне мистецтво, Volume 2, pp 116-138; doi:10.31866/2616-759x.2.2.2019.186649

Abstract:
Мета статті – дослідити питання арабської чи ісламської драми (обидві не обов’язково є синонімами), якою вона була в домодерний період, тобто у період від зародження ісламу в VII ст. до піднесення театру за європейськими моделями у ХІХ ст. Обрана проблематика обумовила широкий контекст дослідження. Зокрема, автор звертає увагу на відсутність сталої традиції театру в розумінні Заходу, що стало проблемою, яка протягом багатьох років привертала увагу критиків та науковців, як мусульманського, так і немусульманського світу. Методологія дослідження переважно базується на аналітично-, компаративістсько- мистецтвознавчому підході, що передбачає культурно-антропологічне вивчення еволюції арабського театру, зокрема шляхів становлення ранньої арабської драми та розвитку до 1847 року. Наукова новизна. Уперше комплексно із залученням широкого дослідницького матеріалу систематизовано та науково осмислено ранню арабську драму як важливу складову еволюції театрального мистецтва в мусульманському світі. Висновки. Арабський театр, безумовно, існував до 1847 року, але через низку причин різні його прояви не переростали у високе мистецтво, як це було в Європі в епоху Відродження. Деякі науковці як мусульманські, так і немусульманські, арабські та неарабські намагалися з’ясувати причини цього, хоча більшість з них виявилася спекулятивною і не вартою пильного розгляду. Цілком ймовірно, що драма не розвивалася поза ембріональними формами з двох основних причин: осорома, якій піддавався театр з боку релігійних діячів, і презирство до драми, яке демонстрували діячі літератури. Драматургічна творчість Ібн Даняла не могла...
Valeriy Patsunov, Nina Gusakova, Tetiana Hubrii
Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Сценічне мистецтво, Volume 2, pp 194-204; doi:10.31866/2616-759x.2.2.2019.186658

Abstract:
Мета дослідження полягає в розкритті методологічного потенціалу мистецтва імпровізації в театральній творчості, у виявленні його різновидів на сучасному етапі розвитку мистецтва. Методологія дослідження полягає в застосуванні аналітико-концептуального, компаративного (порівняльного) та мистецтвознавчого підходу до аналізу імпровізаційних методів театральної творчості в сучасному театрі, їх форм та різновидів. Науковою новизною дослідження є узагальнення імпровізаційних методів роботи як у сучасному професійному театральному мистецтві, так і в театральній освіті. Висновки. Здійснене дослідження дозволяє зробити висновок про те, що неодмінною ознакою «живого» театру є імпровізація як найефективніший метод досягнення сценічної правди. Якщо в театральній освіті імпровізація є основою етюдного методу виховання актора, то в професійному театрі вона дозволяє не лише досягати найвищого рівня сценічної правди, але й творити нові різновиди театру.
Valeriy Haydabura
Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Сценічне мистецтво, Volume 2, pp 205-206; doi:10.31866/2616-759x.2.2.2019.187294

Nelly Kornienko
Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Сценічне мистецтво, Volume 2, pp 153-163; doi:10.31866/2616-759x.2.2.2019.186652

Abstract:
Мета дослідження – ініціювати новий напрям науки про художню культуру і, зокрема, про театр, визначений як синергетика художньої культури (назва номінальна), котрий передбачає дослідження феномена зв’язку художньої (театральної) творчості із квантовим світом. Методологію дослідження складають міждисциплінарні підходи на базі синергетики, квантової фізики, мистецтвознавства (театрознавства), культурології, адаптації методів точних наук до гуманітарних, що уможливлює спробу ініціювати новий напрям у гуманітарній науці. Новизна дослідження полягає в тому, що вперше у театрознавстві (мистецтвознавстві) порушено проблеми, що досі залишаються недослідженими: зв’язки художньої (театральної) реальності із квантовим світом, морфогенетичними полями, явищами «невидимого», енергіями думки, зворотністю/ незворотністю часу та зі стратегією сценічного часу. Висновки. Стаття-фрагмент презентує новий напрям у науці про культуру та мистецтво, який може спровокувати нові підходи до унікальних можливостей культури на сучасній стадії розвитку суспільств і суспільної свідомості. Відкриття інноваційного потенціалу художньої (театральної) культури для суспільства ХХІ ст., зокрема використання його рольових можливостей як механізму нейтралізації, демонтажу консьюмеритських загроз і водночас стимулювання руху до суспільств альтруїстичної цивілізації, про що нині ведуть мову мислителі та передові вчені, включаючи лауреатів Нобелівської премії, сприятиме розвитку наук про людину.
Katerina Stanislavska
Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Сценічне мистецтво, Volume 2, pp 210-212; doi:10.31866/2616-759x.2.2.2019.187298

Kateryna Iudova-Romanova
Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Сценічне мистецтво, Volume 2, pp 179-193; doi:10.31866/2616-759x.2.2.2019.186656

Nina Husakova, Valeriia Shtefiuk
Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Сценічне мистецтво, Volume 2, pp 86-93; doi:10.31866/2616-759x.2.1.2019.170754

Abstract:
Метою роботи є виявлення новітніх підходів до створення моделі творчої особисті режисера- педагога, її структури, визначення розвитку індивідуальної обдарованості. Методологічною базою є використання аналітичного, функціонального, порівняльного, мистецтвознавчого, культурологічного, системного, аксіоматичного методів дослідження основних складових формування особистості майбутнього режисера-педагога, виходячи з концептуальних положень педагогічної творчості про те, що формування моделі майбутнього фахівця виступає як об’єктивний творчий процес. Наукова новизна полягає у розробленні концепції про основні складові моделі творчої особистості, яка містить синтез теорії та практики, знання, уміння, активність, взаємодію, продуктивність, взаємозалежність і взаємозбагачення режисерської та педагогічної професійної творчості. Висновки. У результаті здійсненого дослідження можемо підсумувати. По-перше, до загальної структури моделі творчої особистості майбутнього режисера-педагога належать такі підрозділи: спрямованість особистості; індивідуальна культура (досвід); її характерологічні властивості та якості; самотворчість особистості; по-друге, теоретична модель творчої особистості майбутнього режисера-педагога є регулятором процесу його художньо-творчого та педагогічного становлення в підготовці до соціально-культурної діяльності; по-третє, запропонована модель визначає напрями практичної роботи розвитку режисера-педагога.
Khalifah Alhajri
Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Сценічне мистецтво, Volume 2, pp 8-26; doi:10.31866/2616-759x.2.1.2019.170745

Abstract:
Метою статті є дослідження природи зв’язків ритуалу й театру на прикладі мусульманського обрядового театрального дійства те’зіє – шиїтської пасійної п’єси. Обрана проблематика обумовила широкий контекст дослідження. Зокрема, автор звертає увагу на особливості поєднання ритуалу й театру в античній Греції, а також в європейській та американській культурі ХХ століття. Крім того, простежуємо специфіку зв’язків ритуалу й театру в інших культурах, зокрема китайській та японській. Розглядаючи старовинне ритуальне дійство з погляду театральності та сприйняття побаченого, дослідник звертається до художньої практики американського авангардного театру 1960–70-х рр. Певну увагу приділено впливові мусульманського ритуального театру на європейську театральну культуру ХХ століття: йдеться про враження відомого режисера Пітера Брука від перегляду обрядового дійства в Ірані, в 1970-ті роки. При цьому автор наполягає, що те’зіє практично неможливо адекватно сприйняти поза соціальним, культурним і релігійним контекстом. Однією з причин цього є те, що глядачі стають частиною дійства, як і виконавці, тоді як відсторонена скептична публіка, позбавлена віри, не може брати в дійстві повноцінну участь. Приділяючи увагу сучасним неоритуальним тенденціям в європейському та американському театрах, дослідник пристає до думки німецької театрознавки Еріки Фішер-Ліхте, яка розглядає неоритуальність у контексті сучасної перформативної культури. У зв’язку з цим він вдається до загальних характеристик перформативності, окреслюючи ідеї Антонена Арто, Єжи Гротовського, Пітера Брука та інших. Методологія дослідження переважно...
Nataliia Donchenko,
Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Сценічне мистецтво, Volume 2, pp 94-106; doi:10.31866/2616-759x.2.1.2019.170758

Abstract:
Метою роботи є висвітлення деяких аспектів естетичного виховання художньої інтелігенції, зокрема акторів і режисерів драматичного театру, у вищих навчальних закладах засобами театрального мистецтва як майбутньої національної еліти. Методологія дослідження базується на застосуванні мистецтвознавчого, функціонального, аналітичного, системного методів для аналізу деяких аспектів естетичного виховання майбутніх фахівців художньої творчості засобами театру як одного з видів мистецтва. Наукова новизна роботи полягає в дослідженні питання підготовки української еліти саме з представників художньої інтелігенції, яка безпосередньо плекає ідею національно-культурної духовності засобами театрального мистецтва та заразом формує національний ідеал. Висновки. У результаті здійсненого дослідження можемо зробити висновок, що методика та технологія естетичного виховання студентів – це спеціально організований, цілеспрямований, інноваційний процес формування та стимулювання естетико-пізнавальної діяльності. Одна з умов досягнення найоптимальнішого результату в цьому виховному процесі – елітарність особистості педагога. Ступінь підготовленості викладачів, кураторів студентських груп до виховного процесу майбутніх акторів і режисерів засобами театрального мистецтва впливає на рівень естетичної культури творчої молоді. Послідовний, поступовий, цілеспрямований естетичний розвиток студентів засобами театрального мистецтва – це один з дієвих методів формування художньої інтелігенції як майбутньої української еліти з її функцією духовного відродження.
Serhii Bezklubenko
Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Сценічне мистецтво, Volume 2, pp 27-41; doi:10.31866/2616-759x.2.1.2019.170746

Abstract:
Мета статті – з’ясування сутності поетики (або, що те саме, мистецького творчого методу). Методологія дослідження базується на принципі системності: автор дотримується концепції, згідно з якою мистецтво як творчий процес являє собою певну систему. Наукова новизна. Будучи формою суспільної свідомості, способом самовираження особи та засобом утвердження певних ідей, мистецтво є заразом одним із видів виробництва. Це виробництво специфічне (духовне), особливе з-поміж духовних (художнє) та все ж являє собою таке, якому притаманні всі його фундаментальні риси взагалі, у тому числі (1) організаційні, (2) економічні та (3) технологічні. Щодо (1): мистецтво як виробництво художніх цінностей у своєму історичному розвитку проходить ті ж стадії суспільної (колективної) організації праці, що й виробництво взагалі (у тому числі й матеріальних благ). А саме: кооперація (іконописні, взагалі малярські майстерні), мануфактура (театр), фабрика (кіно), індустрія (телебачення). Щодо (2) – деякі мистецтва (наприклад, кінематограф) являють собою самостійні галузі виробництва, притому вельми ефективні в економічному сенсі. Щодо (3) – технологія художнього виробництва, осмислена у своїй закономірності, визначає специфіку мистецтва з його практично-виробничого (ремісничого боку). Висновки. Виходячи з такого розуміння мистецтва (мистецького творчого процесу), сутність поетики, яка з формального боку має вигляд деякої сукупності (систему) певних принципів та правил, автор розглядає як логіку творчого процесу, у котрій своєрідними гранями постають (у різних видах мистецтва – різною мірою) гносеологічні, психологічні, ідеологічні та...
Oleksandr Chepalov
Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Сценічне мистецтво, Volume 2, pp 42-51; doi:10.31866/2616-759x.2.1.2019.170748

Abstract:
Режисура як творча професія та проблема створення авторської театральної вистави залишається вже понад століття в центрі обговорення театрознавців, культурологів і фахівців інших галузей, дотичних до сценічного мистецтва. Метою дослідження є включення в коло обговорюваних проблем сучасного театру призабутих нині робіт мистецтвознавчого профілю, що були характерними для ключових моментів історії України: ідейно-політичного самовизначення після 1917 р. (М. Вороний, Г. Гаєвський) та повернення до суспільної пам’яті творчих здобутків видатного українського режисера Леся Курбаса (Н. Кузякіна, остання четверть ХХ ст.). Методи дослідження (насамперед історичний) обумовлені суттєвими часовими проміжками, до яких ми ретроспективно повертаємося з огляду на значущість тієї чи іншої мистецької події, її політичну заангажованість тощо. Іншим домінантним методом є порівняльний, тобто такий, що демонструє схожість або відмінність художніх прийомів театральної вистави у зв’язку з певною суспільно- політичною настановою чи ідеологічними вимогами. Порівняльний метод уможливлює аналіз ознак художнього явища з метою їхньої класифікації та типологічного структурування. Наукова новизна роботи полягає в тому, що звернення до призабутих естетичних концепцій минулого (Г. Гаєвський, М. Вороний) дало змогу по-новому подивитися на усталені уявлення минулих часів і відповідно надати їм сучасного наукового трактування. Висновки дослідження стосуються насамперед місця та ролі Леся Курбаса в різноманітних проявах європейської режисерської теорії та практики ХХ ст., що й досі недостатньо оцінюються поза межами української...
Hanna Veselovska
Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Сценічне мистецтво, Volume 2, pp 73-85; doi:10.31866/2616-759x.2.1.2019.170750

Abstract:
Мета статті – дослідити постколоніальний дискурс у театральному мистецтві, зокрема в інсценізаціях сучасної української прози. Методологія дослідження. Робота присвячена дослідженню постколоніального дискурсу в театральному мистецтві України, що, по суті, є неосвоєним дослідницьким полем. Вивчаючи цю проблематику, автор спирається на фундаментальну працю Едварда Саїда «Орієнталізм», в якій сформульовано головні аспекти постколоніального дискурсу: колоніальний – вплив на залежні культури й антиколоніальний – відтворення спротиву імперському впливові. Також важливими для автора були політологічні праці Романа Шпорлюка, книги Еви Томпсон та Олександра Еткінда. Наукова новизна статті полягає в тому, що тут вперше постколоніальний дискурс в українській культурі досліджено на матеріалі інсценізацій сучасної української прози. На думку вітчизняних літературознавців, постколоніальний дискурс спочатку найпотужніше проявився в текстах Оксани Забужко, Юрія Андруховича, Марії Матіос, де осмислювалися травматичні наслідки радянських репресій, досвіду другої світової війни, діяльності українських шістдесятників, залежності від культурно-історичних міфів тоталітарного режиму. Відповідно, у пошуках актуальних текстів український театр на початку 2000-х років став активно звертатися до прози. Безпосереднім матеріалом дослідження є численні інсценізації прозових творів культових українських письменників: Оксани Забужко, Юрія Андруховича, Марії Матіос, Василя Кожелянка, Сергія Жадана та інших, які дали публіці можливість познайомитися з раніше табуйованою політичною та етичною проблематикою. Окрему...
Kateryna Iudova-Romanova, Viktoriia Strelchuk, Yuliia Chubukova
Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Сценічне мистецтво, Volume 2, pp 52-72; doi:10.31866/2616-759x.2.1.2019.170749

Abstract:
Мета дослідження полягає у виявленні й аналізі режисерських інновацій використання технічних засобів і технологій у сценічних постановках як нових, так і традиційних форм. Для досягнення поставленої мети використано наступні методи: теоретичний підхід – для вивчення наукової літератури; аналітичний та компаративний – для визначення впливу технологічної складової на режисуру сучасних творів сценічного мистецтва; системний – для проведення структуризації нових жанрів сценічного мистецтва, поява яких зумовлена запровадженням сучасних технічних засобів, інженерних та інформаційних технологій; прогностичний – для визначення нових тенденцій у режисурі творів сценічного мистецтва. Наукова новизна полягає у мистецтвознавчому аналізі модернізації сценічного простору та вивченні ролі інноваційних технічних засобів і технологій у режисурі сучасних творів сценічного мистецтва. Висновки. У XXI ст. еволюція театралізованих масових видовищ відбувається під впливом активного розвитку технологій та пошуку нових способів інтерактивності. Характерною рисою сучасних режисерських рішень є синтез літературної, музичної, хореографічної, сценографічної складових, що втілюються на різноманітних сценічних майданчиках, модернізація яких помітна як щодо використовуваних матеріалів, функціональності, мобільності, так і щодо впровадження новітніх інформаційних комп’ютерних та інженерних технологій. Мультимедійний підхід став одним з провідних творчо-технологічних методів створення сучасного театралізованого видовища. Поширення імерсійних театрів і запровадження методів тифлокоментування доводять, що...
Mykola Yudov, Kateryna Iudova-Romanova, Nazar Poliuk
Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Сценічне мистецтво, Volume 2, pp 125-136; doi:10.31866/2616-759x.2.2018.153244

Abstract:
Мета дослідження – проаналізувати роль емоційного слуху й емпатії як складників роботи актора над сценічним образом у контексті вдосконалення сучасної театральної педагогіки. Методологія дослідження базується на таких основних принципах: принципі об’єктивності, завдяки якому роль емоційного слуху й емпатії в мистецтві актора розглядається в історико-мистецтвознавчо-педагогічному розрізі в усій їхній складності, багатовимірності та суперечливості, з урахуванням сукупності позитивних і негативних сторін їхнього змісту; принципі науковості, з використанням якого з’ясовуються причинно-наслідкові зв'язки між науково перевіреними знаннями, що відповідають сучасному рівню розвитку науки про мовний, емоційний слухи й емпатію актора і їхнє значення у виконавському мистецтві; принципи розвитку та взаємодії, відносності, цілісності, практичності дають змогу розглядати названі феномени комплексно та простежувати тенденційні процеси. Зазначена методологія сприяє розкриттю значущості окресленої проблематики з точки зору практичного мистецтвознавства крізь призму педагогічних аспектів. Наукова новизна. Дослідження вчених-психологів, практиків театрального мистецтва та педагогів свідчать про вагомість емоційного слуху й емпатії в людському і, зокрема, сценічному спілкуванні. У процесі дослідження виявлено безпосередній зв’язок між рівнем емоційного слуху й емпатії актора та його художньою потенцією до створення високохудожніх сценічних образів. Висновки. Стверджується, що важливе значення у сприйнятті людини має слух – мовний та емоційний. У мистецтві актора обидва його види виконують провідну...
Sergey Bezklyubenko
Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Сценічне мистецтво, Volume 2, pp 31-39; doi:10.31866/2616-759x.2.2018.153221

Abstract:
Мета дослідження – з’ясувати роль технології в мистецтві загалом та в театральному зокрема. Передумовою для такої постановки питання є той незаперечний факт, що мистецтво, що розглядається як художня творчість, становить собою один із різновидів виробництва. Ця істина зафіксована в мовній практиці: предмет мистецтва – артефакт (від лат. art (мистецтво) та facio (робити, виробляти) – у нас здавна називається твором, виробом, продуктом, тобто результатом продукування, виробництва. Як особливе («духовне», до того ж – художнє!) виробництво, мистецтво в цілому, а сценічне зокрема, має всі сутнісні ознаки «виробництва взагалі», в тому числі економічні, організаційні й технологічні. Методи дослідження. Історичний – для дослідження еволюції форм виробництва (в тому числі художнього); системний – у розгляді твору мистецтва як особливої, «закритої» системи взаємодії його складників – світоглядних (ідеологічних), психологічних і техніко-технологічних; загальнонаукові аналізу й синтезу – для побудови наукової концепції мистецтва як засобу пізнання, самовираження й творення. Наукова новизна результатів дослідження полягає в тому, що вперше доводиться особливе значення в мистецтві технології створення мистецького твору. Визначаючи, як і в звичайному виробництві, тобто у виробництві матеріальних благ, форми суспільної організації праці (індивідуальне виробництво, кооперація, мануфактура, фабрика, індустрія), технологія художньої творчості, більше того, характеризує специфіку кожного виду мистецтва з його «ремісничого», «промислового» боку. Висновки. Розгляд мистецтва як виробництва (духовного, до того ж, –...
Kateryna Iudova-Romanova
Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Сценічне мистецтво, Volume 2, pp 72-92; doi:10.31866/2616-759x.2.2018.153228

Abstract:
Метою статті є розгляд еволюції театрального простору українського театру з погляду архітектурно-технічного забезпечення його пластичного оформлення. Автором використані такі методи дослідження: критичного аналізу – в опрацюванні наукової літератури з історії театрального мистецтва, архітектури та сценічного дизайну з метою реферування інформації стосовно теми дослідження; мистецтвознавчого аналізу – для співвіднесення пластики сценічного простору вистав та їхнього змістовного наповнення; синтезу – для поєднання різних характеристик просторово-технічного забезпечення українського театру періоду XVII – XIX ст.; індукційний – для вивчення хоча й фрагментарних, але типових прикладів просторово-технічного забезпечення вистав означеного періоду; гіпотетичний, системний та узагальнюючий – для формулювання висновків. Наукова новизна. У дослідженні вперше осмислюється еволюція театрального простору українського театру з погляду засобів його пластичного оформлення. Висновки. Твори сценічного мистецтва, маючи дієву структуру, матеріалізуються в певному сценічному просторі; відповідно до різновидів українського театру XVII – XIX ст. – шкільний театр, церковно-релігійна драма, вертеп, кріпацький театр, публічний театр, домашній театр, «редут», балагани, сільські народні театри, театри мистецьких освітніх закладів – існували специфічні форми та засоби пластичного оформлення їхнього сценічного простору; українському театру властивий простір і закритого (приватні оселі, громадські місця, культові споруди), якому притаманні широке застосування предметних комплексів, і відкритого типів (локації...
Oleksandr Kurochkin
Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Сценічне мистецтво, Volume 2, pp 47-62; doi:10.31866/2616-759x.2.2018.153224

Abstract:
Мета статті. Заглибившись в архаїчні пласти світогляду древніх слов’ян, автор прагне простежити генезу та еволюцію інституту обрядового маскування, ігрового й церемоніально-етикетного перевтілення, на базі якого сформувалася строката галерея традиційних образів фольклорного карнавалу українців. Методи дослідження. Дороговказом послужив історико-генетичний метод, або метод ретроспективної реконструкції, який застосовується не лише в гуманітарних, а й природничих науках. В основі його лежить ідея про те, що початкові етапи розвитку певних об’єктів і явищ можна відтворити на підставі пізніших етапів. Наукова новизна дослідження полягає в акцентуванні особливої ролі маски як засобу перевтілення й розкриття міфологічних витоків системи образів фольклорного театру українців. Таким чином у вітчизняному гуманітарному просторі утверджується новий дослідницький напрям – культурологічне маскознавство. Висновки. Наведені в статті матеріали розкривають генетичну спорідненість міфу й ритуалу, іманентну властивість землеробських обрядів створювати тимчасовий міфологічний простір, реалізуючи в ньому давні сакральні символи та уявлення. Інструментом систематизації конкретного матеріалу в реферованій праці слугували прийом перевтілення (реінкарнації), обрядові маски та інститут рядження в цілому. Саме вони, як засвідчив аналіз, найстійкіше утримували архаїчний базис ритуальних традицій, давні концептуальні мотиви. Упродовж ХХ – початку ХХІ ст. чітко простежується лінія редукції й прискореного відмирання обрядових традицій і фольклору. Проте, як не дивно, інститут автентичної народної маски...
Ivan Soroka
Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Сценічне мистецтво, Volume 2, pp 63-71; doi:10.31866/2616-759x.2.2018.153226

Abstract:
Мета дослідження – з’ясувати особливості розуміння і тлумачення К. Станіславським його поняття «ілюстрований підтекст»; визначити сутність, значимість та місце «ілюстрованого підтексту» в процесі сценічного спілкування актора; запропонувати власне розуміння та визначення мовного підтексту й довести його значущість як складника сценічного мовлення. Методи дослідження: аналітичний – для дослідження існуючих теоретичних тлумачень підтексту та його практичного застосування;компаративний – у зіставленні й порівняльному аналізі теоретичних і практичних тлумачень та застосувань підтексту; логіко-узагальнюючий – для підбиття підсумків дослідження, формулювання висновків. Наукова новизна роботи полягає в уточненні технології процесу словесної дії актора-читця під час сценічного спілкування; віднаходженні того основного, що слугує дійсною необхідністю проголошення актором авторських слів, та є спонукою до продуктивної і цілеспрямованої словесної дії; в осмисленні й тлумаченні сутності театрального поняття «підтекст» та застосуванні його у сценічній мовленнєвій практиці. Висновки. З’ясовано, що К. Станіславський та продовжувачі його вчення трактують підтекст: як позатекстові – акторські бачення, уявлення, образи, думки, почуття, іменуючи ще його «ілюстрованим»; і як – наскрізна дія в галузі мовлення, не вбачаючи й не акцентуючи при цьому на їхній відмінності й різності. Наголошено, що враження від уявної «ілюстрації» («ілюстрований підтекст»)є лише подразником словесного спілкування актора; дійсну ж необхідність проголошення слів породжує мотивація та мета їх виголошення.
Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Сценічне мистецтво, Volume 2, pp 114-124; doi:10.31866/2616-759x.2.2018.153237

Abstract:
Мета статті – висвітлити ключові моменти формування універсальної виконавської манери Й. Гірняка й акцентувати на важливості розвитку творчого інтелекту митця; популяризувати постать Й. Гірняка як репрезентанта березільської системи виховання актора серед молодих науковців, практиків сцени, студентів-акторів та ін. Методологія дослідження. Процесові дослідження сприяли аналітичний (осмислено постать Й. Гірняка в межах березільської системи виховання актора), історико-біографічний (проаналізовано суспільно-політичні передумови й естетико-художні вектори того часу, що вплинули на формування творчої особистості митця) та зіставно-типологічний (диференційовано виконавський доробок за принципами існування в ролі) методи. Наукова новизна полягає в розширенні уявлень про процеси формування виконавської манери Й. Гірняка на березільській сцені. Особливу увагу приділено аналізу тих імперативів-настанов Леся Курбаса, що вплинули на розвиток інтелектуальних і смислотворчих чинників у роботі актора. Висновки. Акторська образна мова Й. Гірняка березільського періоду (1922–1933 рр.) відрізнялася особливою стилістичною гнучкістю, що давало митцеві змогу працювати в різних жанрах, драматургічних реаліях, естетичних системах. Розгляд творчого шляху актора засвідчив, що його сценічна практика відбивала процес виховання березільців на засадах педагогіки Леся Курбаса.
Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Сценічне мистецтво, Volume 2, pp 94-103; doi:10.31866/2616-759x.2.2018.153232

Abstract:
Мета дослідження полягає у виявленні ефективності взаємодії українського та європейського театрального мистецтва на досвіді міжнародних театральних фестивалів як в Україні, так і в Європі, участі українських театрів у міжнародних театральних фестивалях, вивченні впливу цього досвіду на фестивальний рух в Україні, а також на активізацію процесу інтеграції українського театрального мистецтва в європейський культурний простір в контексті європейського вибору України. Методи дослідження. Компаративний метод дослідження був використаний у співставленні європейських та вітчизняних театральних фестивалів, історичний метод знадобився для вивчення історії виникнення й розвитку окремих міжнародних фестивалів, культурологічний метод дослідження дав змогу проаналізувати організацію міжнародних театральних фестивалів і в Європі, і в Україні, їхню взаємодію та вплив на фестивальний рух в Україні, формування національної школи маркетингу фестивального продукту. Наукова новизна дослідження полягає в розширенні інформаційного поля заявленої теми, висвітленні нових фестивальних подій, їх організації та маркетингу, у здійсненні діагностики стану фестивального руху в Україні та його інтеграції в європейський культурний простір, з’ясуванні впливу міжнародного фестивального руху на розвиток українського театру та формування національної школи з маркетингу фестивального продукту. Висновки. Назріла нагальна потреба вдосконалення практики організації та проведення театральних фестивалів в Україні і міжнародних, і вітчизняних, формування національної школи маркетингу фестивального продукту,...
Svitlana Derkach,
Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Сценічне мистецтво, Volume 2, pp 40-46; doi:10.31866/2616-759x.2.2018.153223

Abstract:
Мета дослідження полягає у формуванні визначальних ознак естрадного номера як структурної одиниці естрадного мистецтва, як окремого логічно й композиційно побудованого виступу одного або декількох виконавців, що поєднує в собі жанрові різновиди інших мистецтв, спільність яких полягає в тісному зближенні виконавців та публіки, у лаконічності, мобільності й розважальності. Методи дослідження. Етимологічний метод знадобився для визначення походження поняття «естрадне мистецтво»; компаративний метод дав змогу здійснити порівняльний аналіз ознак малих форм у мистецтві; семіотичним методом автори скористалися для аналізу відповідної термінології, а семантичним – для аналізу їхніх смислів; аналітико-концептуальний метод дав підстави визначитися з поняттям естрадного номера як «молекули» естрадного мистецтва; завдяки системному методу здійснено систематизацію визначальних ознак естрадного номера. Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше в мистецтвознавчій науці систематизуються визначальні ознаки естрадного номера як синтетичного мистецького явища, як самостійної структурної одиниці естрадного мистецтва, його специфіка, а, отже, відмінності від інших малих мистецьких форм. Разом з цим автори пропонують власне тлумачення дефініції «естрадний номер». Висновки. Естрадний номер є синтетичним мистецьким явищем, що становить собою «атом» естрадного мистецтва, його відносно самостійну структурну одиницю у вигляді логічно та композиційно побудованого виступу одного або кількох виконавців. Визначальними ознаками естрадного номера є його синтетичність, короткометражність,...
Sofia Trykolenko
Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Сценічне мистецтво, Volume 2, pp 104-111; doi:10.31866/2616-759x.2.2018.153235

Abstract:
Метою дослідження є розгляд особливостей реалістичного й метафоричного подання сценографічного середовища, побудованого за кінематографічними принципами, а також декорацій до постановок Київського Сірого Театру Чуттєвого психоаналізу, що базуються на передаванні емоційно-психологічних складників людських вчинків. До уваги глядачів представлено естетизовані чуттєво-насичені спектаклі, що вносять на театральну сцену принципи монтажу кінофільму. Методи дослідження поєднують спостережний та аналітичний огляди принципів формування сценографічного середовища, забезпечуючи розгляд сценографічної метафори на тлі ілюстративного матеріалу. Також використовується порівняльний метод, що зумовлено необхідністю комплексного аналізу сценографічних прийомів та режисерських рішень. Наукова новизна полягає у дослідженні вистав, які ще не стали темою ґрунтовних мистецтвознавчих досліджень. Порівняно новий театр, заснований у 2013 р., не має численних рецензій, відгуків та оглядів професійних мистецтвознавців і театрознавців. Його постановки рішуче контрастують із традиційним уявленням про подавання театральних сюжетів і, натомість, демонструють своєрідне, авторське бачення і режисерського, і сценографічного рішення. Компонування сценічного середовища подібно до кінокадрів та відповідні переходи між мізансценами вирізняють постановки Сірого театру з-поміж інших. Висновки. Київський Сірий Театр Чуттєвого психоаналізу є одним із найцікавіших явищ у сучасному театральному житті Києва, адже його постановки розкривають драматичну проблематику з несподіваного чуттєво-психологічного боку за допомогою принципів кіномонтування. Авторська інтерпретація відомих кінострічок і навіть елементів комп’ютерної гри на сцені демонструє вміння комплексно осмислювати сучасне медійне мистецтво й адаптувати його для театрального глядача.
Ali Al-Anezi
Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Сценічне мистецтво, Volume 2, pp 10-30; doi:10.31866/2616-759x.2.2018.153137

Abstract:
Метою статті є дослідження діяльності театрів Кувейту загалом та інтерпретації на їхніх сценах сучасної арабської драматургії зокрема на тлі політичних подій на Близькому Сходу в другій половині ХХ ст. Основну увагу автор зосереджує на творчому доробку Саада аль-Фараджа – відомого в Кувейті актора, театрального діяча, драматурга, громадського діяча. Дослідник фокусується на політичних обставинах, що обумовили актуалізацію окремих тем, які порушує в своїх п’єсах Саад аль-Фараджа, аналізує те, як протистояння між Ізраїлем та арабським світом, політика президента Єгипту Гамаля Абделя Насера вплинула на умогляди творчої інтелігенції Кувейту. Суттєвою для автора статті є проблема політичної цензури в сучасному Кувейті, що обумовила короткочасність сценічного життя низки п’єс Саад аль-Фараджа. Значна частина розвідки присвячена особливостям поетики драматургії Саад аль-Фараджа. У період свого творчого становлення митець перебував під значним впливом європейських новаторських течій ХХ ст., що значною мірою вплинуло на художньо-образний світ його текстів. Головну увагу дослідник зосереджує на п’єсі Саад аль-Фараджа «Традиція – інша природа», у якій виразно проступають прийоми епічного театру Бертольда Брехта. Методологія дослідження полягає в застосуванні політології з метою якнайповнішого розкриття суспільного контексту діяльності театрів Кувейта і творчості драматурга Саад аль-Фараджа. Уводячи творчість кувейтського драматурга у світовий контекст, автор базується на системно-структурному й порівняльному методах. У розгляді конкретного драматургічного твору суттєвим було використання...
Tetyana Sovgyra, Maryna Tatarenko
Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Сценічне мистецтво pp 61-72; doi:10.31866/2616-759x.1.2018.144949

Abstract:
Мета дослідження – з’ясувати основні відмінності природи існування актора драматичного театру та актора кіно, засобів умовності й головні принципи акторської майстерності під час знімального процесу. Методологія дослідження полягає у застосуванні аналітичного методу – для аналізу мистецтвознавчої, філософської, культурологічної літератури з теми дослідження; порівняльно-типологічного – для виявлення рис подібності і відмінності сценічного та екранного мистецтв, зокрема театру й кіно; концептуального – для характеристики понятійно-термінологічної системи дослідження. Наукова новизна роботи визначається тим, що в ній ґрунтовно проаналізовано проблеми співпраці актора з театро- та кінорежисером у процесі створення вистави чи кінофільму. Висновки. Доведено, що робота актора кіно має суттєві відмінності порівняно з роботою актора драматичного театру, природою існування та засобами умовності: їй властиві наявність так званих дублів (можливості перезняти невдалі сцени), концентрація та зосередженість уваги актора, деталізація елементів внутрішньої техніки, що неминуче розглядається в кадрі. Специфіка майстерності актора драматичного театру залежить від сюжетної дії, котра розвивається поступово, від наявності глядацької аудиторії. Для роботи актора на сцені характерна імпровізація; кінематограф не передбачає «акторського посилу» у глядацьку залу, відповідну реакцію та наявність будь-яких (театральних) пауз.
Sofia Trykolenko
Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Сценічне мистецтво pp 116-124; doi:10.31866/2616-759x.1.2018.144965

Abstract:
Метою дослідження є розгляд принципів залучення метафоричних елементів до вистав камерної сцени, декораційне оформлення яких загалом відноситься до натуралістично-ілюстративної тенденції. Методи дослідження поєднують спостережний та аналітичний огляди принципів формування сценографічного середовища, забезпечуючи дослідження сценографічної метафори на тлі ілюстративного матеріалу. Наукова новизна стаття полягає у розкритті особливостей залучення елементів метафори до загалом натуралістично-ілюстративного сценографічного оформлення. На прикладах вистав київського камерного театру «Срібний острів» розглянуто прийоми введення до спектаклю знакових, символічних деталей, які посилюють емоційний фон мізансцен та вибудовують в уяві глядачів певний асоціативний ряд. Для дослідження обрано три принципово різні вистави: драма, дитяча казка, комедія. Класифіковано сценографічні модулі, які можуть бути задіяні і протягом усієї вистави, і в певний момент. Висновки. На основі аналізу вистав театру «Срібний острів» стверджується, що для камерної сцени прийом залучення метафоризації до загального натуралістично-ілюстративного рішення дає змогу подати і класичну, і сучасну драматургію актуально й цікаво для сучасного глядача.
Hanna Lypkivska
Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Сценічне мистецтво pp 103-115; doi:10.31866/2616-759x.1.2018.144964

Abstract:
Мета дослідження – діагностика сучасного стану мультимедійних технологій на вітчизняній та закордонній театральній сцені. Методологію дослідження визначає семіотичний, етимологічний, індуктивний, спостережний та аналітичний аналіз розвитку мультимедійних технологій на театральному просторі. Новизна дослідження полягає в розширенні уявлень про кардинальне «переозброєння» арсеналу мультимедійних технологій сценічного простору ХХІ ст. та в систематизації варіантів їх використання і за кордоном, і на вітчизняній сцені, зокрема в постановках хедлайнерів театрального процесу режисерів Д. Богомазова, О. Крижанівського, М. Голенка, А. Бакірова та А. Білоуса. Висновки. Кардинальне збагачення змістовно-образних можливостей сценічного мистецтва завдяки експансії мультимедійних технологій стало найсуттєвішою інноваційною ознакою сучасної сцени.
Almuwail Fadhel, Almuwail Fadhel Abbas Abd Alnabi
Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Сценічне мистецтво pp 6-18; doi:10.31866/2616-759x.1.2018.144694

Abstract:
Метою статті – окреслити коло літературних і практичних джерел, що наближають ключові питання «системи» К. С. Станіславського до ефективного розв’язання, здатного вплинути на зміст та ступінь продуктивності роботи з акторським курсом; прояснити зміст, який автор «системи» вкладав у поняття «природа – єдиний творець образу». Застосовано театрознавчий, мистецтвознавчий, системно-структурний та компаративний методи, які дали змогу розглянути досліджуваний об’єкт як необхідний чинник виховання сучасного актора. Новизна роботи. У статті вперше здійснено спробу окреслити коло чинників, завдяки впливу яких стає можливим збагачення змісту роботи з акторським курсом за «системою» К. С. Станіславського та підвищення рівня продуктивності такої роботи. Особливу увагу приділено аналізові причин виникнення, формування і становлення Театру об’єктивного мистецтва. Висновки. Стверджується, що особливу увагу потрібно приділяти не реконструкції власне «системи» Станіславського, а необхідності створення і практичного опанування методики роботи з актором, котра відповідає рівню розвитку науки др. пол. ХХ – на поч. ХХІ ст.. Універсальна полікультурна методика повинна гармонізувати практичний складник доекспресивної практики актора з її науковим обґрунтуванням.
Olga Shlemko
Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Сценічне мистецтво pp 72-89; doi:10.31866/2616-759x.1.2018.144951

Abstract:
Мета статті – визначити проблематику та жанрово-стильові особливості п’єси Г. Хоткевича «Прахтикований жовнір», з’ясувати обставини участі Леся Курбаса в її проходженні в цензурному відомстві та в підготовці до постановки на сцені Гуцульського театру. Методологію дослідження становлять системний та соціокультурологічний підходи, а також такі методи: історико-біографічний, культурно-історичний, герменевтичний, соціологічний. Наукова новизна полягає у тому, що вперше в українському мистецтвознавстві з’ясовано проблематику, жанрово-стильові особливості та значення п’єси «Прахтикований жовнір», спробу її сценічного втілення Лесем Курбасом. Висновки. П’єсу «Прахтикований жовнір» (1912), написану гуцульською говіркою, за жанрово-стильовими ознаками можна означити як «сатиричну казку-комедію», створену в гуцульському стилі. Сюжет п’єси відображає пригоди бравого відставного жовніра – уособлення українського характерника, який вступає у боротьбу із силами зла і перемагає їх. У п’єсі порушено проблему запродування душі не лише окремої людини, а й всього народу. Дійові особи послуговуються гуцульською говіркою, що відображає особливості їхнього характеру, національності, світогляду, функціонального призначення і позбавляє уніфікації. Досвід акторської, режисерської, адміністративної роботи Леся Курбаса в Гуцульському театрі, прагнення поставити п’єсу «Прахтикований жовнір» загартували його як митця, розвинули творчі здібності, зануривши у стихію міфопоетичного світосприйняття гуцулів.
Roman Yesypenko
Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Сценічне мистецтво pp 18-27; doi:10.31866/2616-759x.1.2018.144788

Abstract:
Мета роботи полягає в тому, щоб певною мірою підвести підсумки творчої, виробничої та ідейно-виховної діяльності українських театрів у 60–80-х роках ХХ ст., що висвітлювалась у ряді попередніх статей автора. Використано такі методи дослідження: аналітичний – у вивченні історичних, мистецтвознавчих та культурологічних джерел для формування методологічних засад дослідження, історичний – для розгляду загального стану українського театрального мистецтва означеного періоду, мистецтвознавчий – для аналізу творчих досягнень і прорахунків українського театру, пошуковий – у збиранні матеріалу для підтвердження тих чи тих тверджень, теоретичний – для підведення підсумків дослідження. Наукова новизна матеріалів статті полягає в тому, що в ній автор виклав власний, відмінний від офіційного, погляд на стан драматургії аналізованого історичного періоду, проблематику суспільно-політичного життя, як її тоді розуміли майстри українського сценічного мистецтва, і зміни, що сталися в діяльності бюрократичного апарату, який безпосередньо керував театральним процесом. Висновки. У статті проводиться думка, що в 60–80-х роках XХ ст. український театр перебував під посиленим тиском владних структур, які намагалися не допустити на українську сцену твори, котрі порушували важливі проблеми розвитку суспільного життя, значною мірою формально проводили кадрову політику і не приділяли належної уваги створенню матеріально-технічної бази. Незважаючи на це, митці намагалися брати активну участь у суспільному житті країни, докладаючи значних зусиль для піднесення рівня свого мистецтва.
Yuriy Zlobin
Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Сценічне мистецтво pp 28-36; doi:10.31866/2616-759x.1.2018.144789

Abstract:
Мета дослідження – розглянути діяльність кріпацьких театрів на Полтавщині в контексті розвитку аматорського театрального мистецтва наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст.; висвітлити вплив акторських труп, з якими пов’язана творчість В. Гоголя-Яновського та І. Котляревського, на формування українського професійного театру. Методологію дослідження становить органічна сукупність базових принципів дослідження: об’єктивності, історизму, багатофакторності, системності, комплексності, розвитку та плюралізму. Використані проблемно-хронологічний, конкретно-історичний, статистичний, описовий, логіко-аналітичний методи наукового пізнання, що дало змогу висвітлити процес зародження й розвитку кріпацького театру та визначити його вплив на формування українського професійного театру. Наукова новизна роботи полягає в аналізі діяльності кріпацьких театрів на Полтавщині кінця XVIII – початку ХІХ ст. та виявленні їхнього впливу на розвиток української культури. Висновки. Доведено, що кріпацькі театри Полтавщини кінця XVIII – початку ХІХ ст. сприяли поширенню української тематики та нових жанрів української класичної драматургії, зростанню майстерності акторів-виконавців, які зробили вагомий внесок у діяльність українського професійного театру другої половини ХІХ ст.
Page of 2
Articles per Page
by
Show export options
  Select all
Back to Top Top