Мета статті — показати специфіку сучасної національної культури як особливий мистецький сенс Gesamtkunstwerk, що формується рефлексією переважно історичного зразка. Методологію становить сукупність методів наукового дослідження загального та спеціального характеру. Методи аналізу і синтезу, а також історико- культурологічний та системний підходи використовувалися для розкриття сутності віртуальної реальності супернаративів в інформаційному просторі, які є спонукою до утворення етичного, естетичного та художнього консенсусу. Актуальність зумовлена необхідністю дослідження постмодерної парадигми, під впливом якої народжуються новітні дискурси, що замінюють наративи комуністичної доби в інтерпретації історії посттоталітарного простору. Наукова новизна розвідки полягає у тому, що показана пострадянська культура як інерційна фаза посттоталітаризму, що має симулятивно-іміджеву тоталогію реальності. Висновки. Доведено, що мистецький сенс Gesamtkunstwerk пострадянського простору є бажаною реальністю, але вона зупинилась на рівні казкового наративу, що формується рефлексією переважно історичного зразка. Час і простір культури у вимірі симулякрового світу виглядає ще одним різновидом естетики virtus. Зауважено, що культурна реальність посттоталітаризму перебуває у стадії, коли треба зрозуміти, що намріяна дійсність казкового типу не є мистецтвом. Отже, гібридність творчих зусиль, постколоніальність, гіперкритика як спосіб буття, життєва енергія — це той набір спонук, що мало додає розуміння ситуації постмодерної творчості в Україні. І навпаки, національні гасла свідчать про потребу в національній ідентичності, адже час чекає на виявлення креативних ініціатив художнього синтезу.