Стаття сфокусована на спробі дослідити особливості взаємин «читач» – «книга», себто сприйняття читачем не твору, а саме книги як рівноправного співрозмовника у часи італійського Ренесансу. Ця спроба ґрунтується на зауваженнях концептуального характеру, які стосуються функцій і статусу тексту як такого (Ю. М. Лотман) та власне книжкової комунікації (В. А. Маркова). Підґрунтям для висновків щодо статусу книги у тогочасній комунікації є аналіз згадок про книгу (описів, звернень) як про одухотворену особу та спілкування з нею, які містяться у текстах літературних творів різних жанрів (поетична лірика, листи, приклади агіографії, трактати італійських гуманістів тощо), авторами яких є представники давньоримської, середньовічної та ренесансної італійської культури.Метою статті є доповнення сформованої дослідниками схеми книжкової комунікації рівнями «читач» – «книга» та «читач» – «автор». Обґрунтовується поява та закріплення у свідомості читача асоціації автора з його твором, отже, з книгою як носієм його твору. Доведено, що комунікацію за зазначеними рівнями, з огляду, зокрема, на емоційну забарвленість, можна вважати спілкуванням, відповідно, «книга» і «книга-автор» постають суб’єктами спілкування.На підставі результатів аналізу творів відомих представників Ренесансу доведено, що, крім передачі інформації, книга стає джерелом емоційних переживань і мотивує до певних дій, про що читач повідомляє книгу, в тому числі й через постановку питань до неї, тобто до її автора, що дає підстави стверджувати про участь книги в кондиційному та мотиваційному спілкуванні. З’ясовано, що на формування ставлення до книги як до співрозмовника вплинула екстраполяція на неї особистості автора твору, що сприяло певному одухотворенню книги в свідомості читача.Перші ознаки набуття книгою статусу суб’єкта спілкування можна помітити задовго до Ренесансу, а саме – у Давньому Римі, в доробку Марка Тулія Цицерона та деяких пізніших авторів. Культура середньовіччя не дає прикладів, які дозволяють визнати за книгою в ті часи статус суб’єкта комунікації. Ренесанс, навпаки, часто та доволі різноманітно використовує мотив спілкування з книгою як з одухотвореною особою. У пізніші часи потреба в інформації (в широкому сенсі) спричинила перехід до т. зв. прагматичного читання, внаслідок чого ставлення читача до книги набуває певною мірою споживацьких рис, стає раціональним, розсудливим і тверезим. Це на досить тривалий час зробило спілкування із книгою неактуальними.