Вісник Житомирського державного університету імені Івана Франка. Філософські науки

Journal Information
ISSN : 2663-7650
Published by: Zhytomyr Ivan Franko State University (10.35433)
Total articles ≅ 64
Filter:

Latest articles in this journal

О. Павлова
Вісник Житомирського державного університету імені Івана Франка. Філософські науки pp 23-34; https://doi.org/10.35433/philosophicalsciences.1(89).2021.23-34

Abstract:
Здійснено аналіз ролі розсудкової діяльності в структурі естетичного судження, що концептуалізована на засадах класичної естетики, зокрема аналітики прекрасного. Кантівське трансцендентальне припущення про апріорну значимість естетичного судження передбачає стан гри як динамічної рівноваги розсудку та уяви (як посередника сфери законодавства розуму). Звернуто увагу на те, що дана міра автономізації почуттів задоволення та незадоволення, яке забезпечує єдність вищих продуктивних здібностей людини та ґрунтується на аналогії з естетичною здібністю судження, корелюється з модерною формою організації естетичної сфери. Трансформація останньої передбачає здійснення декількох етапів. Вихідна тотальність гри, що містить недиференційовані єдності чуттєвого та раціонального в ритуалі трансформується у видовище. Останнє передбачає протиставлення рухомого, "перевдягненого" (Г. Гадамер) тіла актора та нерухомого ока глядача. Новоєвропейський театр в логіці "парадокса актора" передбачає інтенсифікацію переживання глядача, а також перетворення обличчя актора на зображальний засіб, що вимагає значно більшої міри контролю розсудку над тілом. Кантівська вимога прекрасної форми як умови естетичного задоволення передбачає статичність суб’єкта споглядання та художньої композиції образотворчого мистецтва. Класична естетика, що включала два базових поняття - мімезис та вираження – ґрунтувалася на засадах єдності культури присутності та культури значення в практиці створення образу. Естетика доби Просвітництва на засадах автономії мистецтва виражала занепокоєність перспективою гонитви за задоволеннями та "розпутністю мислення" (Д. Дідро). Тоді як сучасні культурні індустрії демонструють потенціал продукування афектів такої надмірної інтенсивності, що динамічна гра розсудку та уяви (що забезпечує дієвість рефлективної здібності судження), ані заснована на цій грі єдність вищих продуктивних здібностей людини не можуть здійснитися.
М. Рогожа
Вісник Житомирського державного університету імені Івана Франка. Філософські науки pp 35-45; https://doi.org/10.35433/philosophicalsciences.1(89).2021.35-45

Abstract:
Здійснено аналіз зумовлених пандемією та новими соціальними викликами соціально-ціннісних та морально-етичних проблем, зокрема професійного спілкування і дистанційного навчання в університеті під час пандемії COVID-19 і карантину. Технічні фактори (відсутність безперебійного Інтернет сполучення, комфортного місця для навчання, утрудненість доступу до індивідуальних якісних гаджетів тощо) є свідченням соціальної нерівності та соціальної несправедливості, загострених в умовах карантину та зумовлених рівнем доходів людей та місцем локації (в мешканців великих міст практично відсутня проблема доступу до Інтернету, на відміну від мешканців невеликих міст та проживаючих у сільській місцевості). Звернуто увагу, що дистанційне навчання редукує особистісний компонент взаємодії викладача зі студентами, сприяючи багатьом негативним моментам у спілкуванні та навчальній діяльності при взаємодії "викладач-студент". У статті визначено, що дистанційна освіта зменшує традиційний для університету особистий компонент спілкування викладача зі студентом як неминучий елемент морального виховання при інкультурації та соціалізації особистості. Чорний екран із вимкненою камерою і мікрофоном сприймається студентом як прояв академічної свободи і незалежності від "електронного синоптикуму" (З. Бауман), але він також звільняє його від відповідальності за інтелектуальну діяльність в аудиторії та не розвиває креативність і належні професійні якості у спілкуванні з викладачем та іншими студентами. Відсутність самодисципліни студента та його / її нездатність організувати особистий навчальний процес за допомогою самопримусу призводять до збільшення розриву між найкращими та найгіршими учнями Нестача самодисципліни здобувача вищої освіти веде до збільшення розриву між сильними і слабкими студентами, коли мова йде про їхні вольові якості, відповідальність та звернення уваги на феномен обов’язку в соціальному бутті, що не сприяє належній соціалізації та інкультурації молоді та ін. Проте указані проблеми стають на заваді отриманню якісної освіти, що становить значний суспільний ризик для українського суспільства.
М. Слюсар
Вісник Житомирського державного університету імені Івана Франка. Філософські науки pp 138-147; https://doi.org/10.35433/philosophicalsciences.1(89).2021.138-147

Abstract:
У статті досліджено явище міфотворення засобами реклами у філософському дискурсі ХХ століття, адже реклама є складовою багатьох соціальних процесів, вона впливає на формування думки та переживань сучасників, популяризуючи і поширючи міфологеми. Реклама постає як феномен, який є трансісторичним способом духовно-практичного освоєння людиною світу, соціальної реальності. У дослідженні проаналізовано праці філософів: Вальтера Беньяміна ("Бодлер", "Вулиця з одностороннім рухом"), Йогана Хейзинги ("Homo Ludens. Досвід визначення ігрового елемента культури", "Осінь Середньовіччя", Ролана Барта ("Міфології", "Риторика образу", "Рекламне повідомлення"), Умберто Еко ("Відсутність структури"). Показано, що В. Бельямін досліджував рекламу у площині урбаністичного наративу (міфізація рекламними засобами при символічному виробництві та обміні суспільства). У філософській спадщині Й. Гейзинги реклама розглядалася з точки зору задоволення неутилітарних потреб споживачів. Специфіку рекламного повідомлення проаналізовано на основі праць М. Маклюена, який вказав на відхід від раціонального сприйняття інформації через актуалізацію аудіовізуального способу її отримання, що спричинилося в результаті утвердження місця телебачення в медіапросторі. За працями Р. Барта розглянуто рекламу в двох формах: як повідомлення та зображення. Показано, що рекламне повідомлення, яке є денотативно-конотативною спонукою соціальної активності (тобто сприймаючи буквальний зміст як «купуйте!», націлює споживача одразу сприймати і друге – означуване значення з акцентом на знаково-образну систему рекламної комунікації), виступає інструментом міфізації (воно має на меті спонукання і характеризується двозначністю змісту). Візуальний рекламний код як об’єкт філософських розмислів У. Еко, на відміну від словесного образу характеризується неоднозначністю трактування і тому є простором для міфотворчості. Виокремлюючи у візуальній комунікації три рівні (іконічний, іконографічний та рівень тропів), треба вказати, що на кожному з них, навіть якщо це елементарне зображення рекламованого товару, є місце для інтерпретації побаченого через усталені культурно-історичні коди.
Н. Ковтун, Л. Шкіль, Н. Венцель
Вісник Житомирського державного університету імені Івана Франка. Філософські науки pp 76-87; https://doi.org/10.35433/philosophicalsciences.1(89).2021.76-87

Abstract:
У статті розкрито вплив технологій четвертої індустріальної революції (роботизації, автоматизації, діджиталізації виробництва) на процеси соціального й матеріального розшарування в умовах постіндустріального суспільства, поляризацію у доходах між різними верствами населення у залежності від доступності для них інноваційних технологій, загрозу зростання масового безробіття як в країнах центру світ-системи, так і в країнах її периферії. Доведено ефективність використання механізмів безумовного базового доходу як чинника упередження і подолання технологічного безробіття, вирішення проблеми працюючих бідних, сповільнення прискореної поляризації у доходах між різними соціальними верствами, активізації купівельної спроможності громадян, подолання кризи пенсійних систем більшості країн світу, скорочення бюрократичного апарату в системі соціального захисту та ін. Особлива увага у дослідженні сконцентрована на аналізі практик впровадження безумовного базового доходу в таких країнах, як США, Норвегія, ОАЕ, де безумовний базовий дохід формувався з ренти за використання природних ресурсів. З’ясовано, що впровадження в цих країнах безумовного базового доходу стало ефективним механізмом справедливого перерозподілу матеріальних багатств і способом досягнення принципів соціальної справедливості. Поряд з цим у країнах, які розвиваються (Індія, Уганда, Намібія), введення механізмів безумовного базового доходу призвело до зростання рівня фінансової стабільності і фінансової безпеки серед його отримувачів та зумовило покращення якості боргових зобов’язань серед бідних верств населення. Встановлено, що введення механізмів безумовного базового доходу містить і ряд серйозних соціальних ризиків: зростання соціальної апатії, загальне зниження трудової активності, знецінення праці людини як такої. Водночас аргументовано, що введення безумовного базового доходу розвинутими країнами і обмеженість ресурсів на такі практики в країнах, які розвиваються, може ще більше поглибити вже існуючі диспропорції у їх соціально-економічному розвитку та зумовити стихійне зростання міграційних потоків з менш розвинутих країн у країни центру світ-системи. На основі аналізу диспропорцій у соціальному розвитку сучасної української держави з’ясовано, що в Україні вже склалися умови для впровадження механізмів безумовного базового доходу: значна кількість пенсіонерів і людей з обмеженими можливостями, порівняно з працюючими; реальна відсутність середнього класу і належність левової частки населення держави до категорії бідних; концентрація суспільного багатства в руках незначної кількості олігархічних сімей і, як наслідок, величезний запит в українському суспільстві на дотримання принципів соціальної справедливості.
Г. Орендарчук, С. Петькун, Н. Тома
Вісник Житомирського державного університету імені Івана Франка. Філософські науки pp 46-56; https://doi.org/10.35433/philosophicalsciences.1(89).2021.46-56

Abstract:
У статті досліджено казання Петра Могили "Кресть Христа Спасителя и кождого человhка" як комунікативний феномен в проповідницькому дискурсі ХVII ст., зважаючи на адресантно-адресатний складник, комунікативну настанову, структуру тексту й виражальні засоби, ужиті проповідником з урахуванням особливостей сприйняття, розуміння та потрактування слухачами тексту проповіді. Унікальність цієї проповіді полягає в тому, що вона має не тільки релігійний зміст, а й сповнена глибокого філософського осмислення людського життя та є пам’яткою культури. Проаналізовано специфіку адресантності та адресатності і реалізації мовленнєвого впливу проповідника в казанні. Виявлено, що зміст тексту проповіді детермінований потребами віруючих, які задовольняє проповідник, з необхідністю впливу не тільки на інтелект, а й на емоції, волю і почуття слухацької аудиторії. Описуючи Христа як взірець терплячості й підкреслюючи необхідність наслідувати його приклад, Петро Могила говорив про "хрест кожної людини", що він є особливий, неповторний, індивідуальний, покладений саме на цю людину, а тому від неї вимагається й своя, особлива терплячість. Схарактеризовано особливості внутрішньої будови і зовнішньо-структурної організації проповіді, що обумовлено загальною природою ораторсько-проповідницького жанру як мовленнєвого виду діяльності, спрямованого на реципієнтів, що передбачає інтерактивність, діалогічність, функціональність у використанні виражальних засобів з метою впливу на слухачів. Незважаючи на те, що проповідь за способом взаємодії між комунікантами є мовленням монологічним і насправді не передбачає активної участі адресата в акті виголошення казання, структура казання має комунікативний характер – проповіді властивий внутрішній (іманентний) діалог. У структурі тексту проповіді є уявні діалоги зі слухачами з метою впливу на адресата, стимулювання уваги та інтенсифікації переконувального впливу промови; полемічні діалоги, спрямовані до релігійних опонентів та діалоги як спосіб переказування біблійних подій. Використання діалогів слугувало реалізації комунікативних цілей проповіді.
А. Кобетяк
Вісник Житомирського державного університету імені Івана Франка. Філософські науки pp 168-178; https://doi.org/10.35433/philosophicalsciences.1(89).2021.168-178

Abstract:
У статті проаналізовано процес системотворення структури Вселенського православ’я, який пройшов складний шлях свого становлення. Доведено, що з часів Візантійської імперії державна влада нав'язувала власний принцип адміністративного поділу та методи управління, формується чітка ієрархічна структура управління церквою, яка призвела до формування древніх патріархатів. Проте заснування перших апостольських спільнот відбувалося винятково на основі автокефального принципу. Встановлено, що тривале домінування древніх патріархатів у Вселенській церкві скінчилось з проголошенням національних церков. Проголошені національні Помісні церкви прагнули рівності і абсолютної незалежності, як релігійної, так й політичної. Вектор сучасної трансформації автокефальної проблематики, засвідчує відсутність загальноприйнятого механізму набуття церквою автономного статусу з його подальшою реорганізацією до повної незалежності. Досліджено, що православна церква стала важливим фактором для консалідації української діаспори, збереження їх культурної й національної ідентичності. Для православних українців одним з важливих питань була необхідність формування церковної структури. Розширення діаспори зумовило виникнення нової еклезіологічної моделі в церковному устрої, яка була обґрунтована потребами часу та особливими історичними умовами. Вона передбачає діяльність декількох єпископів різних помісних церков, що суперечить низці канонів та самій традиції православної церкви. У статті встановлено, що інституційні суперечки Помісних церков, пов’язані із межами впливу та "канонічною територією", а отже і набуттям автономного статусу, можуть бути вирішені соборним шляхом та за участі всіх православних ієрархів. Наявні підходи до вирішення автокефальної проблеми автономії та "паралельних юрисдикцій" призвели до інкорпорації неканонічних та самопроголошених утворень до визнаних церков. Зроблено висновок, що адміністративне облаштування церкви та можливості його трансформацій залежать від консенсусу між Помісними церквами. Це стимулює подальші дослідження тематики пов’язаної із церковним устроєм та можливостями набуття статусу автономії та автокефалії. Майбутні наукові розвідки щодо церковного устрою та канонічної творчості святих отців доповнять виконане дослідження.
О. Кучерук
Вісник Житомирського державного університету імені Івана Франка. Філософські науки pp 128-137; https://doi.org/10.35433/philosophicalsciences.1(89).2021.128-137

Abstract:
У статті аналізується зарубіжний та вітчизняний теоретико-методологічний досвід осмислення цінностей в соціально-філософському дискурсі. Об’єктом дослідження є проблема цінностей у соціально-філософському вимірі. Предметом дослідження постає розгляд розвитку та трансформації цінностей і ціннісного компоненту світовідчуття в теоретичній традиції зарубіжних мислителів та авангардних розвідках вітчизняних науковців. У соціально-філософський ретроспективі осмислення цінностей доповнюється розглядом понять: "планування реальності" (автор?), "абсолютна повнота буття" (автор?) тощо з урахуванням напрацювань аксіологічних розвідок. В сучасному інформаційному просторі поняття цінність розглядається як одиниця виміру "екзистенційної дійсності". Цінність розглядається як фундаментальна світоглядна підвалина людського буття, в тому числі в умовах сучасних техногенних, екологічних, міграційних тощо викликів. Також досліджуються шляхи формування ціннісного компоненту світовідчуття в сучасному вітчизняному соціальному просторі, з метою подальшого пошуку механізмів формування нової ціннісної основи соціальної злагоди та компромісу. Здійснено звернення до розгляду стану пострадянської соціальної дійсності в умовах дії радикальних соціально-культурних трансформаційних сценаріїв, коли значна кількість сучасників переживала певний культурний шок. Звернуто увагу на об’єктивні соціально-історичні труднощі, котрі стають на заваді формуванню нової вітчизняної ціннісної моделі поведінки індивіда в умовах соціальної трансформації. Ми указуємо, що сучасні соціальні умови буття потребують розробки, популяризації адекватної системи цінностей в символічному виробництві та обміні для досягнення стану соціальної рівноваги та гармонії. Стаття є спробою осмислити цінності, ціннісні орієнтири, взірці поведінки на міждисциплінарному рівні з урахуванням всіх тих трансформаційних тенденцій та зрушень, що мають місце в сучасному глобалізованому світі та у вітчизняний соціально-політичній та соціально-культурній реальності.
І. Вітюк
Вісник Житомирського державного університету імені Івана Франка. Філософські науки pp 158-167; https://doi.org/10.35433/philosophicalsciences.1(89).2021.158-167

Abstract:
У статті розглядається есхатологічна модель постапокаліптичного світу, запропонована творцями фільмів постапокаліптичного жанру. Поділ жанру на апокаліптичний та постапокаліптичний умовний, зроблений на основі сюжетних ліній, які або завершуються апокаліптичною подією, або розпочинаються з неї. Аналіз неоміфології постапокаліптичного світу проводиться через призму біблійних мотивів як самої основи постапокаліптичної неоміфології. Неоміфологія як сукупність взаємопов’язаних символічних оповідей (міфів) постапокаліптичної реальності розглядається в межах "есхатологічної міфологеми" сучасної культурно-релігійної традиції. Для більш детального аналізу було обрано серіал "Сосни" (2014-2016), оскільки у ньому відображено модель майбутнього суспільства у постапокаліптичному світі на основі використання ряду біблійних мотивів і схожих сюжетних ліній. Зауважено, що образ постапокаліптичного світу, відображений у фільмі "Сосни", є втіленням постцивілзаційного етапу розвитку, коли людське суспільство повністю себе вичерпує. Проєкт відродження існування homo sapiens sapiens у постапокаліптичному світі Вейворд Пайнс містить у собі цілий ряд мотивів "апокаліптичної міфологеми" (знищення людства, смерть і воскресіння, земля обітована, свобода волі людини, заборонений плід з дерева пізнання добра і зла, освячена богом влада лідера, жертвоприношення, братовбивство, кровозмішення, бог і повстання проти його волі, пророк і обраний для спасіння народ), укоріненої у традицію релігійно-культурної системи сучасної цивілізації. Універсальність їх образно-міфологічної біблійної символіки підходить для артикулювання важливих екзистенційних питань (співвідношення людини і суспільства, добра і зла, самотності і колективізму, особистого щастя і загального блага, відповідальності і безвідповідальності за долю інших, збереження і втрати людяності), що постають перед людством у кризові часи і визначають вектор подальшого розвитку.
А. Артеменко, Е. Юджесой
Вісник Житомирського державного університету імені Івана Франка. Філософські науки pp 5-22; https://doi.org/10.35433/philosophicalsciences.1(89).2021.5-22

Abstract:
У статті досліджуються формування урбаністичної естетики метамодерна. Поняття метамодерн використовується для позначення змін в світогляді і формах культури початку 21 століття. Указується чіткий зв'язок постмодерну, мультикультуралізму та міської культури кінця 20 століття, а також наголошується, що іронічність і колажність як принципи постмодерну створили розуміння багатошаровості реальності. Розвиток цих феноменів сформував нове ставлення до міського простору. Місто є і матеріальним об’єктом, і символічним проєктом. На основі цього ми розглядаємо архітектуру і міський простір як візуалізацію парадигми мета модерну. Ключовим поняттям дослідження є поняття "атмосфера", запропоноване в рамках Нової Естетики Гернота Бьоме. Вона активно використовується прихильниками мета модернізму. Методологічна основа дослідження – семіотичний аналіз візуального об'єкта, застосований в рамках теорії виробництва простору Лефебра і Бурдьє. Предмет аналізу статті - архітектурний комплекс Левент Лофт (Стамбул, Туреччина). Мета статті – семіотичний аналіз архітектурного комплексу Левент Лофт для демонстрації переходу від постмодерністської парадигми до метамодерну. Предметом цієї статті є аналіз застосування дизайну лофт-стилю для створення міського простору. Архітектурно-конструкторське рішення комплексу Левент Лофт було створене у межах нової концепції міського простору. Еволюція лофт-стилю в рамках одного проекту відображає перехід до нової структури сприйняття сучасниками. У Левент Лофт об'єкти та параметри спостерігача об'єднуються в інтегральну систему підготовленого простору, атмосфери. Принцип множинної реальності зберігається тут як один з параметрів спостереження. Проект також допускає присутність особистої моделі реальності, яка не передбачає історичної укоріненості. Реалізація цього проєкту продемонструвала зміни естетичних уподобань для міського перепланування. Це сприймалося як перехід до нового сприйняття світу. Проєкт відобразив нове розуміння ролі людини в багатошаровому культурному просторі сучасного міста. Дизайн цього архітектурного об'єкта представлений як візуальна риторика, що створює міську антропологію епохи метамодерну. Як результат, ми приходимо до висновку, що лофт став інструментом для створення нового семіотичного поля метамодерна: комплекс Левент Лофт демонструє систему "налаштованого простору", атмосфери, де зберігається принцип множинної реальності, без історичної вкоріненості. Указується, що проект зафіксував нове розуміння ролі людини в багатошаровому культурному просторі сучасного міста.
В. Рябченко
Вісник Житомирського державного університету імені Івана Франка. Філософські науки pp 88-101; https://doi.org/10.35433/philosophicalsciences.1(89).2021.88-101

Abstract:
У статті здійснено аналіз статистичних даних, що засвідчують критичний стан навколишнього середовища у результаті нестримного експансіонізму техногенної цивілізації та обґрунтовується необхідність сталого розвитку суспільства. Актуалізовано світоглядну компетентність особистості, яка має бути адекватною принципам, цілям і завданням сталого розвитку сучасного соціуму. Доведено, що у світогляді сучасних людей домінують цінності, які суперечать сталому розвитку. Масовій суспільній свідомості все ще не вистачає загостреного сприйняття кризового стану як природного, так і соціального середовища проживання людини. Пояснено, що без належної світоглядної компетентності сила знань у їх матеріалізації може набувати деструктивного спрямування й мати руйнівні наслідки. Обґрунтовано необхідність розмежування понять теоретичного і практичного світоглядів та визначено зміст поняття світоглядної компетентності. Стверджується, що причиною світоглядної некомпетентності є свавілля як результат розбалансування свободи і відповідальності. Надзвичайні загрози для сталого розвитку сучасного суспільства несе неврівноважена відповідальністю свобода владних суб’єктів, особливо в суспільствах з авторитарним управлінням. Тому демократизацію й утвердження верховенства права слід розглядати як безальтернативний шлях забезпечення сталого розвитку суспільства. Актуалізовано необхідність запровадження економічно-правових механізмів регулювання суспільних відносин, діяльності та природокористування, які б робили невигідним будь-яке порушення принципів сталого розвитку. Акцентовано, що для забезпечення сталого розвитку людство й соціум мають світоглядно переорієнтуватися у своєму ставленні до природи, відмовившись від парадигми панування "Людина над природою" і перейти у своїй життєдіяльності до парадигми співіснування "людина в Природі". Запропоновано розглядати світоглядну компетентність як самостійне поняття, що позначає здатність людини бути адекватною за світоглядом не лише у професійній діяльності, а й у житті загалом. Висловлено застереження щодо культивування ідеї космічного кочівництва як можливості втечі мешканців нашої планети від зруйнованого ними земного буття.
Back to Top Top