Історичні і політологічні дослідження

Journal Information
ISSN : 2079-1828
Current Publisher: Vasyl Stus Donetsk National University (10.31558)
Total articles ≅ 72
Filter:

Latest articles in this journal

Svitlana Shulha, Східноєвропейський Національний Університет Імені Лесі Українки
Історичні і політологічні дослідження pp 143-158; doi:10.31558/2079-1828.2020.1.11

Abstract:
Проблеми етнічної історії окремих регіонів України є важливими та впливовими факторами сучасної етносоціальної державної політики. Життєдіяльність окремих етнічних груп протягом століть складала широку палітру буття населення України. Чехи, оселившись в Україні у середині ХІХ ст., інтегрувалися у її господарський і культурно-освітній простір, надали йому особливих рис, водночас зберігаючи риси етнічної ідентичності. Їхня спадщина донині прослідковується на Волині, в Криму та Півдні України.Метою дослідження є визначення характерних ознак чеського та словацького громадського руху в Росії та виникнення у складі російської армії чехословацьких військових формувань у роки Великої війни. У статті розглянуто етапи формування чеського та словацького громадського руху в Російській імперії в роки війни, його еволюцію від окремих товариств чехів і словаків культурницького характеру до об’єднання у Союз чехословацьких товариств в Росії, характерною рисою якого була проросійська позиція його очільників. Ґрунтуючись на вивченні та аналізі документів архівів Чеської Республіки та України, наративних джерел, прослідковано еволюцію політичної орієнтації громадського руху чехів і словаків від проросійської позиції до орієнтації на країни Західної Європи. Визначено етапи формування військових об’єднань чехів та словаків у російській армії 1914–1917 рр., прослідковано чисельне зростання, охарактеризовано участь Чеського легіону у боях на східному фронті. Окреслено позицію Національної ради чехів і словаків на чолі із Т. Масариком щодо подій 1917 р. в Росії та прослідковано відносини Союзу з Тимчасовим урядом. Розкрито роль волинських чехів у становленні Чеської дружини, її фінансовому та матеріальному забезпеченні.
Ruslan Prilipko, Донецький Національний Університет Імені Василя Стуса
Історичні і політологічні дослідження pp 53-67; doi:10.31558/2079-1828.2020.1.5

The publisher has not yet granted permission to display this abstract.
Bohdan Temirov, Донецький Національний Університет Імені Василя Стуса
Історичні і політологічні дослідження pp 86-96; doi:10.31558/2079-1828.2020.1.7

Abstract:
Стаття присвячена аналізу місця постаті С. Бандери у сучасних українських підручниках з історії, що, з одного боку, є важливим у контексті наукової дискусії про місію історичної освіти у розбудові громадянського суспільства, з іншого, привертає увагу до однієї з найбільш визначних і неодномірних особистостей у вітчизняній минувщині. Дослідження здійснене на основі опрацювання програм і підручників з історії із залученням загальнонаукових і спеціальних історичних (історико-порівняльний, історико-типологічний, історико-генетичний) методів, спирається на принципи наукової об’єктивності, історизму, системності.Аналіз підручникової літератури показав, що протягом 1990–2000-х рр. увага до постаті С. Бандери розширювалася від згадки його імені у двох сюжетах: щодо розколу ОУН і проголошення «Акта відновлення Української Держави» 30 червня 1941 р. та портретного зображення до доволі глибокого, наскільки дозволяє формат підручника, аналізу його ролі у виокремленні ОУН(б), доволі детальної біографічної довідки та визначенні його впливу на розгортання національного Руху Опору в роки Другої світової війни. Найдетальніша характеристика подана у виданнях авторства О. Струкевича та М. Мудрого й О. Гаркуші. Показово, що серед упорядників підручників переважають науковці та викладачі ЗВО, серед яких є дослідники, які заглиблено опрацьовують проблематику українського визвольного руху. Водночас привертає увагу вельми побіжне висвітлення життя та діяльності С. Бандери у період від 1944 р. до загибелі. Загалом у підручниках практично не приділено уваги українській діаспорі у другій половині ХХ ст., що звужує уявлення як про історію українства, так і про український визвольний рух, який тривав протягом усієї радянської доби.
Adriy Dubiaha, Донецький Національний Університет Імені Василя Стуса
Історичні і політологічні дослідження pp 5-15; doi:10.31558/2079-1828.2020.1.1

Abstract:
Метою статті є систематизація й аналіз поховань доби середньої бронзи міжріччя Дніпра та Дону, яке відповідає ареалу Донецько-Донської катакомбної культури, що містили бронзові ножі. Дослідження ґрунтується на використанні таких методів, як порівняльний, історико-типологічний і статистичний. Зокрема, на основі статистичного аналізу з’ясовано, що поховання з бронзовими ножами катакомбної культури не варто вважати пересічними. Про це свідчить насиченість супровідним поховальним реманентом, що перевищує середні показники. Також установлено, що існують кореляти між похованнями з бронзовими ножами й іншими елементами озброєння, як-от вістря стріл, наконечники списів / дротиків, булав і сокир. Частина бронзових ножів могла виступати зброєю, причому зброєю неспеціалізованою. Для оцінки таких знахідок у похованнях важливим є аналіз супровідного інвентаря й іншого контексту. Актуальність цього напряму досліджень катакомбної культурної спільноти полягає у відсутності в наукових колах загальноприйнятої думки стосовно значення та сфери застосування цього елементу поховальних комплексів. На сьогодні існує кілька підходів щодо інтерпретації ножів: по-перше, як частина столового набору (зумовлено стійким поєднанням у похованнях з шилом і розглядається як ніж та виделка), по-друге, як предмет суто господарського вжитку (таке розуміння зумовлене переважно невеликими метричними характеристиками клинка), по-третє, як предмет озброєння. У результаті аналізу поховань, що містять бронзові ножі, виявлено, що всі запропоновані підходи є реалістичними. Але необхідно брати до уваги, що бронзовий ніж є важливим маркером високого прижиттєвого статусу і, попри свої морфметричні характеристики, може нести семіотичне навантаження зброї, а відтак – надавати «військового забарвлення» похованню. Можна припускати, що не всі воїни мали настільки високі статки, аби забезпечити себе зброєю з металу. Бойовий ніж може засвідчувати високий майновий статус небіжчика.
Olena Korotkova, Луганський Обласний Інститут Післядипломної Педагогічної Освіти
Історичні і політологічні дослідження pp 43-53; doi:10.31558/2079-1828.2020.1.4

The publisher has not yet granted permission to display this abstract.
Roman Lytvynenko, Донецький Національний Університет Імені Василя Стуса
Історичні і політологічні дослідження pp 119-130; doi:10.31558/2079-1828.2020.1.9

Abstract:
Нарис присвячено деяким аспектам біографії видатного українського актора театру і кіно Миколи Олімпійовича Гриценка, який народився, провів своє дитинство і молодість в Донбасі. До написання його спонукнули розтиражовані в друкованих виданнях та інтернет-ресурсах помилки у біографічних відомостях як про самого Миколу Гриценка, так і членів його родини. Тому автор поставив за мету своєї наукової розвідки виправлення, уточнення й доповнення біографічних фактів щодо Миколи Гриценка і, побіжно, членів його родини, які припадають на донбаський період їхнього життя. Завдяки залученим архівним документам, мемуарним і деяким іншим джерелам, встановлено достеменну дату народження Миколи Гриценка – 17 (4) липня 1912 р., село Ясинувате Бахмутського повіту Катеринославської губернії. Також виправлено помилкову дату народження його сестри Лілії Гриценко, яка насправді народилася 16 (3) листопада 1917 р. в селищі Горлівка Бахмутського повіту, а її справжнє ім’я – Лідія. Виявлено маловідомі факти щодо батьків майбутніх акторів. Батько Олімпій Іванович Гриценко, 1882 р. народження, походить з козацького роду, який протягом ХVІІІ–ХХ ст. проживав у селі Перегонівка Кобеляцького повіту Полтавської губернії. Мати Фаїна Василівна, за наявними даними, народилася 1883 р. в Горлівці. Встановлено, що її справжнє ім’я – Феодосія.Микола Гриценко навчався у початковій школі № 1 в Ясинуватій (1919–1926), потім у Дніпропетровському технікумі залізничного транспорту (1927–1931). Після навчання він спочатку працював на залізничних станціях Мушкетове і Ясинувата (1931–1932). Коли родина переїхала до Макіївки, Микола Гриценко працював конструктором на металургійному заводі «Сталь» і одночасно вчився на музично-драматичному робочому факультеті (1932–1934). Згодом він полишає Донбас і вступає до Київського драматичного технікуму при музичнодраматичному інституті імені Миколи Лисенка. Авторові вдалося встановити, що внаслідок політичних переслідувань Олімпій Іванович Гриценко мусив покинути родину і потрапив на Урал, де працював на Станкобудівельному заводі № 78 до 1938 р., коли його звинуватили в антирадянській діяльності, заарештували і розстріляли. Фаїна Василівна і Лілія Олімпіївна близько 1935–1936 р. переїхали до Москви, куди дещо раніше прибув з Києва Микола Гриценко.
Inna Petrova, Донецький Національний Університет Імені Василя Стуса
Історичні і політологічні дослідження pp 16-31; doi:10.31558/2079-1828.2020.1.2

Abstract:
Статтю присвячено дослідженню генеалогії селянських родин с. Тернівка Черкаського повіту Київської губернії. Як основні джерела для упорядкування родоводів селянських родин було обрано ревізькі «сказки», що зберігаються у Державному архіві Київської області. У статті конкретизовано час створення ревізьких «сказок» селянських родин с. Тернівка Черкаського повіту Київської губернії, з’ясовано сучасний стан їхнього збереження, виявлено інформаційний потенціал документів. Ревізькі «сказки» допомогли встановити динаміку чисельності, природного руху, статево-вікової структури селян Тернівки за 1795–1834 рр. У статті розглянуто в часовому вимірі співвідношення між чоловіками та жінками, демографічне навантаження на працездатне населення, тривалість життя селян цієї локальної території. Також було досліджено історію родин (Лихочасів, Третяків, Бугер), родинні зв’язки між ними та відносини. Визначено головні атрибути особи – ім’я, прізвище, вік, місце проживання, що фігурують у матеріалах ревізійних переписів. Авторка дослідження обґрунтувала необхідність використання інших джерел (метричних книг, сповідальних відомостей, матеріалів військового обліку та наборів тощо) для реконструкції родоводу селян. Комплексно подана в статті інформація зацікавить музейних працівників, архівістів, істориків-аматорів.
Viktor Dokashenko, Горлівський Інститут Іноземних Мов
Історичні і політологічні дослідження pp 97-118; doi:10.31558/2079-1828.2020.1.8

Abstract:
Розглядаються політичні аспекти діяльності професійних спілок у царині безпеки праці. Стверджується, що базою для політизації цього аспекту була державна форма власності на засоби виробництва. Доводиться, що влада «відлиги», користуючись відвертим нехтуванням проблеми безпечних умов праці з боку своїх попередників, намагалася всіляко привернути до неї увагу суспільства. При цьому свою власну турботу за безпеку праці вона підкреслено протиставляла бездіяльності сталінської команди, намагаючись отримати від цього політичну підтримку з боку трудящих. Необхідність останньої виводиться зі специфіки приходу владної команди до політичного керма та її перманентною боротьбою з прихильниками сталінщини. Вихідною точкою політичного аспекту проблеми автор вважає той факт, що в умовах безроздільного панування державної форми власності на засоби виробництва Конституція Української РСР гарантувала громадянам право на працю, оголошувала її обов’язком, а гарантій безпечних умов праці при цьому не надавала.За твердженням дослідника, механізм реалізації владних амбіцій та завоювання нових симпатиків був прихований у розвитку ідеї розширення повноважень професійних спілок. Їхня «боротьба» за безпечні умови праці була лише одним із фрагментів політичної стратегії владної команди. Офіційне наділення спілок державними повноваженнями та правова легалізація їхніх численних компетенцій підпорядковувалися загальній стратегічній лінії, сформульованій у Новій програмі КПРС. Зроблено висновок, що профспілкам вдалося значно вдосконалити систему безпеки праці, позбавивши її старих, архаїчних форм. Крім того, нова влада змогла навіть створити в суспільстві атмосферу безперервної боротьби за покращення умов праці в усіх ланках виробництва, що створювало ілюзію її турботи про трудівників і позитивно впливало на її політичний імідж. Незважаючи на наявність певного позитиву в цьому процесі, політична значущість останнього розцінюється дослідником вище за практичну.
Kyrylo Mieliekiestsev, Донецький Національний Університет Імені Василя Стуса
Історичні і політологічні дослідження pp 130-142; doi:10.31558/2079-1828.2020.1.10

The publisher has not yet granted permission to display this abstract.
Back to Top Top