Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Сценічне мистецтво

Journal Information
ISSN / EISSN : 2616759X / 26171236
Current Publisher: Kyiv National University of Culture and Arts (10.31866)
Total articles ≅ 28
Filter:

Latest articles in this journal

Oleksandr Chepalov
Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Сценічне мистецтво, Volume 2, pp 42-51; doi:10.31866/2616-759x.2.1.2019.170748

Abstract:Режисура як творча професія та проблема створення авторської театральної вистави залишається вже понад століття в центрі обговорення театрознавців, культурологів і фахівців інших галузей, дотичних до сценічного мистецтва. Метою дослідження є включення в коло обговорюваних проблем сучасного театру призабутих нині робіт мистецтвознавчого профілю, що були характерними для ключових моментів історії України: ідейно-політичного самовизначення після 1917 р. (М. Вороний, Г. Гаєвський) та повернення до суспільної пам’яті творчих здобутків видатного українського режисера Леся Курбаса (Н. Кузякіна, остання четверть ХХ ст.). Методи дослідження (насамперед історичний) обумовлені суттєвими часовими проміжками, до яких ми ретроспективно повертаємося з огляду на значущість тієї чи іншої мистецької події, її політичну заангажованість тощо. Іншим домінантним методом є порівняльний, тобто такий, що демонструє схожість або відмінність художніх прийомів театральної вистави у зв’язку з певною суспільно- політичною настановою чи ідеологічними вимогами. Порівняльний метод уможливлює аналіз ознак художнього явища з метою їхньої класифікації та типологічного структурування. Наукова новизна роботи полягає в тому, що звернення до призабутих естетичних концепцій минулого (Г. Гаєвський, М. Вороний) дало змогу по-новому подивитися на усталені уявлення минулих часів і відповідно надати їм сучасного наукового трактування. Висновки дослідження стосуються насамперед місця та ролі Леся Курбаса в різноманітних проявах європейської режисерської теорії та практики ХХ ст., що й досі недостатньо оцінюються поза межами української...
Kateryna Iudova-Romanova, Viktoriia Strelchuk, Yuliia Chubukova
Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Сценічне мистецтво, Volume 2, pp 52-72; doi:10.31866/2616-759x.2.1.2019.170749

Abstract:Мета дослідження полягає у виявленні й аналізі режисерських інновацій використання технічних засобів і технологій у сценічних постановках як нових, так і традиційних форм. Для досягнення поставленої мети використано наступні методи: теоретичний підхід – для вивчення наукової літератури; аналітичний та компаративний – для визначення впливу технологічної складової на режисуру сучасних творів сценічного мистецтва; системний – для проведення структуризації нових жанрів сценічного мистецтва, поява яких зумовлена запровадженням сучасних технічних засобів, інженерних та інформаційних технологій; прогностичний – для визначення нових тенденцій у режисурі творів сценічного мистецтва. Наукова новизна полягає у мистецтвознавчому аналізі модернізації сценічного простору та вивченні ролі інноваційних технічних засобів і технологій у режисурі сучасних творів сценічного мистецтва. Висновки. У XXI ст. еволюція театралізованих масових видовищ відбувається під впливом активного розвитку технологій та пошуку нових способів інтерактивності. Характерною рисою сучасних режисерських рішень є синтез літературної, музичної, хореографічної, сценографічної складових, що втілюються на різноманітних сценічних майданчиках, модернізація яких помітна як щодо використовуваних матеріалів, функціональності, мобільності, так і щодо впровадження новітніх інформаційних комп’ютерних та інженерних технологій. Мультимедійний підхід став одним з провідних творчо-технологічних методів створення сучасного театралізованого видовища. Поширення імерсійних театрів і запровадження методів тифлокоментування доводять, що...
Nina Husakova, Valeriia Shtefiuk
Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Сценічне мистецтво, Volume 2, pp 86-93; doi:10.31866/2616-759x.2.1.2019.170754

Abstract:Метою роботи є виявлення новітніх підходів до створення моделі творчої особисті режисера- педагога, її структури, визначення розвитку індивідуальної обдарованості. Методологічною базою є використання аналітичного, функціонального, порівняльного, мистецтвознавчого, культурологічного, системного, аксіоматичного методів дослідження основних складових формування особистості майбутнього режисера-педагога, виходячи з концептуальних положень педагогічної творчості про те, що формування моделі майбутнього фахівця виступає як об’єктивний творчий процес. Наукова новизна полягає у розробленні концепції про основні складові моделі творчої особистості, яка містить синтез теорії та практики, знання, уміння, активність, взаємодію, продуктивність, взаємозалежність і взаємозбагачення режисерської та педагогічної професійної творчості. Висновки. У результаті здійсненого дослідження можемо підсумувати. По-перше, до загальної структури моделі творчої особистості майбутнього режисера-педагога належать такі підрозділи: спрямованість особистості; індивідуальна культура (досвід); її характерологічні властивості та якості; самотворчість особистості; по-друге, теоретична модель творчої особистості майбутнього режисера-педагога є регулятором процесу його художньо-творчого та педагогічного становлення в підготовці до соціально-культурної діяльності; по-третє, запропонована модель визначає напрями практичної роботи розвитку режисера-педагога.
Hanna Veselovska
Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Сценічне мистецтво, Volume 2, pp 73-85; doi:10.31866/2616-759x.2.1.2019.170750

Abstract:Мета статті – дослідити постколоніальний дискурс у театральному мистецтві, зокрема в інсценізаціях сучасної української прози. Методологія дослідження. Робота присвячена дослідженню постколоніального дискурсу в театральному мистецтві України, що, по суті, є неосвоєним дослідницьким полем. Вивчаючи цю проблематику, автор спирається на фундаментальну працю Едварда Саїда «Орієнталізм», в якій сформульовано головні аспекти постколоніального дискурсу: колоніальний – вплив на залежні культури й антиколоніальний – відтворення спротиву імперському впливові. Також важливими для автора були політологічні праці Романа Шпорлюка, книги Еви Томпсон та Олександра Еткінда. Наукова новизна статті полягає в тому, що тут вперше постколоніальний дискурс в українській культурі досліджено на матеріалі інсценізацій сучасної української прози. На думку вітчизняних літературознавців, постколоніальний дискурс спочатку найпотужніше проявився в текстах Оксани Забужко, Юрія Андруховича, Марії Матіос, де осмислювалися травматичні наслідки радянських репресій, досвіду другої світової війни, діяльності українських шістдесятників, залежності від культурно-історичних міфів тоталітарного режиму. Відповідно, у пошуках актуальних текстів український театр на початку 2000-х років став активно звертатися до прози. Безпосереднім матеріалом дослідження є численні інсценізації прозових творів культових українських письменників: Оксани Забужко, Юрія Андруховича, Марії Матіос, Василя Кожелянка, Сергія Жадана та інших, які дали публіці можливість познайомитися з раніше табуйованою політичною та етичною проблематикою. Окрему...
Khalifah Alhajri
Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Сценічне мистецтво, Volume 2, pp 8-26; doi:10.31866/2616-759x.2.1.2019.170745

Abstract:Метою статті є дослідження природи зв’язків ритуалу й театру на прикладі мусульманського обрядового театрального дійства те’зіє – шиїтської пасійної п’єси. Обрана проблематика обумовила широкий контекст дослідження. Зокрема, автор звертає увагу на особливості поєднання ритуалу й театру в античній Греції, а також в європейській та американській культурі ХХ століття. Крім того, простежуємо специфіку зв’язків ритуалу й театру в інших культурах, зокрема китайській та японській. Розглядаючи старовинне ритуальне дійство з погляду театральності та сприйняття побаченого, дослідник звертається до художньої практики американського авангардного театру 1960–70-х рр. Певну увагу приділено впливові мусульманського ритуального театру на європейську театральну культуру ХХ століття: йдеться про враження відомого режисера Пітера Брука від перегляду обрядового дійства в Ірані, в 1970-ті роки. При цьому автор наполягає, що те’зіє практично неможливо адекватно сприйняти поза соціальним, культурним і релігійним контекстом. Однією з причин цього є те, що глядачі стають частиною дійства, як і виконавці, тоді як відсторонена скептична публіка, позбавлена віри, не може брати в дійстві повноцінну участь. Приділяючи увагу сучасним неоритуальним тенденціям в європейському та американському театрах, дослідник пристає до думки німецької театрознавки Еріки Фішер-Ліхте, яка розглядає неоритуальність у контексті сучасної перформативної культури. У зв’язку з цим він вдається до загальних характеристик перформативності, окреслюючи ідеї Антонена Арто, Єжи Гротовського, Пітера Брука та інших. Методологія дослідження переважно...
Nataliia Donchenko, Iryna Zaitseva
Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Сценічне мистецтво, Volume 2, pp 94-106; doi:10.31866/2616-759x.2.1.2019.170758

Abstract:Метою роботи є висвітлення деяких аспектів естетичного виховання художньої інтелігенції, зокрема акторів і режисерів драматичного театру, у вищих навчальних закладах засобами театрального мистецтва як майбутньої національної еліти. Методологія дослідження базується на застосуванні мистецтвознавчого, функціонального, аналітичного, системного методів для аналізу деяких аспектів естетичного виховання майбутніх фахівців художньої творчості засобами театру як одного з видів мистецтва. Наукова новизна роботи полягає в дослідженні питання підготовки української еліти саме з представників художньої інтелігенції, яка безпосередньо плекає ідею національно-культурної духовності засобами театрального мистецтва та заразом формує національний ідеал. Висновки. У результаті здійсненого дослідження можемо зробити висновок, що методика та технологія естетичного виховання студентів – це спеціально організований, цілеспрямований, інноваційний процес формування та стимулювання естетико-пізнавальної діяльності. Одна з умов досягнення найоптимальнішого результату в цьому виховному процесі – елітарність особистості педагога. Ступінь підготовленості викладачів, кураторів студентських груп до виховного процесу майбутніх акторів і режисерів засобами театрального мистецтва впливає на рівень естетичної культури творчої молоді. Послідовний, поступовий, цілеспрямований естетичний розвиток студентів засобами театрального мистецтва – це один з дієвих методів формування художньої інтелігенції як майбутньої української еліти з її функцією духовного відродження.
Serhii Bezklubenko
Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Сценічне мистецтво, Volume 2, pp 27-41; doi:10.31866/2616-759x.2.1.2019.170746

Abstract:Мета статті – з’ясування сутності поетики (або, що те саме, мистецького творчого методу). Методологія дослідження базується на принципі системності: автор дотримується концепції, згідно з якою мистецтво як творчий процес являє собою певну систему. Наукова новизна. Будучи формою суспільної свідомості, способом самовираження особи та засобом утвердження певних ідей, мистецтво є заразом одним із видів виробництва. Це виробництво специфічне (духовне), особливе з-поміж духовних (художнє) та все ж являє собою таке, якому притаманні всі його фундаментальні риси взагалі, у тому числі (1) організаційні, (2) економічні та (3) технологічні. Щодо (1): мистецтво як виробництво художніх цінностей у своєму історичному розвитку проходить ті ж стадії суспільної (колективної) організації праці, що й виробництво взагалі (у тому числі й матеріальних благ). А саме: кооперація (іконописні, взагалі малярські майстерні), мануфактура (театр), фабрика (кіно), індустрія (телебачення). Щодо (2) – деякі мистецтва (наприклад, кінематограф) являють собою самостійні галузі виробництва, притому вельми ефективні в економічному сенсі. Щодо (3) – технологія художнього виробництва, осмислена у своїй закономірності, визначає специфіку мистецтва з його практично-виробничого (ремісничого боку). Висновки. Виходячи з такого розуміння мистецтва (мистецького творчого процесу), сутність поетики, яка з формального боку має вигляд деякої сукупності (систему) певних принципів та правил, автор розглядає як логіку творчого процесу, у котрій своєрідними гранями постають (у різних видах мистецтва – різною мірою) гносеологічні, психологічні, ідеологічні та...
Kateryna Iudova-Romanova
Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Сценічне мистецтво, Volume 2, pp 72-92; doi:10.31866/2616-759x.2.2018.153228

Abstract:Метою статті є розгляд еволюції театрального простору українського театру з погляду архітектурно-технічного забезпечення його пластичного оформлення. Автором використані такі методи дослідження: критичного аналізу – в опрацюванні наукової літератури з історії театрального мистецтва, архітектури та сценічного дизайну з метою реферування інформації стосовно теми дослідження; мистецтвознавчого аналізу – для співвіднесення пластики сценічного простору вистав та їхнього змістовного наповнення; синтезу – для поєднання різних характеристик просторово-технічного забезпечення українського театру періоду XVII – XIX ст.; індукційний – для вивчення хоча й фрагментарних, але типових прикладів просторово-технічного забезпечення вистав означеного періоду; гіпотетичний, системний та узагальнюючий – для формулювання висновків. Наукова новизна. У дослідженні вперше осмислюється еволюція театрального простору українського театру з погляду засобів його пластичного оформлення. Висновки. Твори сценічного мистецтва, маючи дієву структуру, матеріалізуються в певному сценічному просторі; відповідно до різновидів українського театру XVII – XIX ст. – шкільний театр, церковно-релігійна драма, вертеп, кріпацький театр, публічний театр, домашній театр, «редут», балагани, сільські народні театри, театри мистецьких освітніх закладів – існували специфічні форми та засоби пластичного оформлення їхнього сценічного простору; українському театру властивий простір і закритого (приватні оселі, громадські місця, культові споруди), якому притаманні широке застосування предметних комплексів, і відкритого типів (локації...
Ali Al-Anezi
Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Сценічне мистецтво, Volume 2, pp 10-30; doi:10.31866/2616-759x.2.2018.153137

Abstract:Метою статті є дослідження діяльності театрів Кувейту загалом та інтерпретації на їхніх сценах сучасної арабської драматургії зокрема на тлі політичних подій на Близькому Сходу в другій половині ХХ ст. Основну увагу автор зосереджує на творчому доробку Саада аль-Фараджа – відомого в Кувейті актора, театрального діяча, драматурга, громадського діяча. Дослідник фокусується на політичних обставинах, що обумовили актуалізацію окремих тем, які порушує в своїх п’єсах Саад аль-Фараджа, аналізує те, як протистояння між Ізраїлем та арабським світом, політика президента Єгипту Гамаля Абделя Насера вплинула на умогляди творчої інтелігенції Кувейту. Суттєвою для автора статті є проблема політичної цензури в сучасному Кувейті, що обумовила короткочасність сценічного життя низки п’єс Саад аль-Фараджа. Значна частина розвідки присвячена особливостям поетики драматургії Саад аль-Фараджа. У період свого творчого становлення митець перебував під значним впливом європейських новаторських течій ХХ ст., що значною мірою вплинуло на художньо-образний світ його текстів. Головну увагу дослідник зосереджує на п’єсі Саад аль-Фараджа «Традиція – інша природа», у якій виразно проступають прийоми епічного театру Бертольда Брехта. Методологія дослідження полягає в застосуванні політології з метою якнайповнішого розкриття суспільного контексту діяльності театрів Кувейта і творчості драматурга Саад аль-Фараджа. Уводячи творчість кувейтського драматурга у світовий контекст, автор базується на системно-структурному й порівняльному методах. У розгляді конкретного драматургічного твору суттєвим було використання...
Oleksandr Kurochkin
Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Сценічне мистецтво, Volume 2, pp 47-62; doi:10.31866/2616-759x.2.2018.153224

Abstract:Мета статті. Заглибившись в архаїчні пласти світогляду древніх слов’ян, автор прагне простежити генезу та еволюцію інституту обрядового маскування, ігрового й церемоніально-етикетного перевтілення, на базі якого сформувалася строката галерея традиційних образів фольклорного карнавалу українців. Методи дослідження. Дороговказом послужив історико-генетичний метод, або метод ретроспективної реконструкції, який застосовується не лише в гуманітарних, а й природничих науках. В основі його лежить ідея про те, що початкові етапи розвитку певних об’єктів і явищ можна відтворити на підставі пізніших етапів. Наукова новизна дослідження полягає в акцентуванні особливої ролі маски як засобу перевтілення й розкриття міфологічних витоків системи образів фольклорного театру українців. Таким чином у вітчизняному гуманітарному просторі утверджується новий дослідницький напрям – культурологічне маскознавство. Висновки. Наведені в статті матеріали розкривають генетичну спорідненість міфу й ритуалу, іманентну властивість землеробських обрядів створювати тимчасовий міфологічний простір, реалізуючи в ньому давні сакральні символи та уявлення. Інструментом систематизації конкретного матеріалу в реферованій праці слугували прийом перевтілення (реінкарнації), обрядові маски та інститут рядження в цілому. Саме вони, як засвідчив аналіз, найстійкіше утримували архаїчний базис ритуальних традицій, давні концептуальні мотиви. Упродовж ХХ – початку ХХІ ст. чітко простежується лінія редукції й прискореного відмирання обрядових традицій і фольклору. Проте, як не дивно, інститут автентичної народної маски...