NaUKMA Research Papers in Philosophy and Religious Studies

Journal Information
ISSN / EISSN : 26171678 / 26175703
Current Publisher: National University of Kyiv - Mohyla Academy (10.18523)
Total articles ≅ 38
Filter:

Latest articles in this journal

Viktor Kozlovskyi
NaUKMA Research Papers in Philosophy and Religious Studies, Volume 4, pp 3-16; doi:10.18523/2617-1678.2019.4.3-16

Abstract:
У статті розглянуто метафізичні студії Петра Івановича Ліницького (1839–1906), професора кафедри логіки і метафізики Київської духовної академії. Особливу увагу приділено його аргументам на захист метафізики. П. Ліницький показав, що популярні доктрини матеріалістичної філософії і позитивізму, які намагаються спростувати метафізику, суттєво залежать від певних метафізичних уявлень їхніх творців. «Матерія» матеріалістичної філософії (К. Фоґт, Л. Бюхнер, Я. Молешотт), «Непізнаванне» позитивістів (Г. Спенсер) – ці поняття відповідають критеріям трансцендентної реальності традиційної метафізики. П. Ліницький привернув увагу до тих концептуальних підходів, які редукували метафізику до психічних мотивів, зокрема до зацікавленості, допитливості, бажання відкривати нові істини про «неочевидні» речі, пошуків відповіді на питання, що зумовлені страхом смерті, егоїзмом чи альтруїзмом, наміром, спираючись на аналогію з досвідним знанням, пояснити трансцендентні речі. Київський професор обґрунтував, що метафізика потребує логіко-гносеологічного, категоріального визначення її предмета, а також визнання теологічного підґрунтя метафізичного пізнання. Поєднання всіх цих чинників уможливить існування метафізики як філософської науки.
Serhii Holovashchenko
NaUKMA Research Papers in Philosophy and Religious Studies, Volume 4, pp 30-39; doi:10.18523/2617-1678.2019.4.30-39

Abstract:
У цій статті через аналіз творів Дмитра Богдашевського (архієпископа Василія, 1861–1933), знаного професора і ректора Київської духовної академії початку ХХ ст., висвітлено богословську апологетику чуда і надприродного в біблійному наративі. Встановлено, що в позиції київського дослідника реалізовано синтез філософсько-гносеологічних, біблійно-герменевтичних, церковно-догматичних і релігійно-практичних компонентів. Особливу увагу приділено своєрідній релігійній феноменології та релігійній праксеології чудесного в Євангелії. З’ясовано, що Д. Богдашевський запропонував феноменологічну класифікацію форм сприйняття чудесної події в актах життєвого досвіду, через певні структури релігійної свідомості, передусім переживання чудесного та переживання зустрічі з Абсолютом. Гносеологічний засновок апологетичних міркувань Богдашевського про сприйняття чудесного в Біблії – утвердження його узгодженості з людським розумом. Ця узгодженість ґрунтується на акті релігійної віри, в якому відбувається сакральна раціоналізація чудесної події. Така раціоналізація євангельських чудотворних актів об’єктивно протистоїть як первісним магічним, так і новітнім раціоналістичним (психологічним, соціологічним, моралістичним і науково-природничим) інтерпретаціям чудесного. Водночас автор показує певну вразливість київського апологета перед запереченням теологічної дискурсивності та виходом за її межі, до яких удаються його раціоналістично налаштовані опоненти. Д. Богдашевський об’єктивно характеризує допущення чуда як внутрішньо проблемний пізнавальний акт, що демонструє складність процесу людського пізнання – одну з посутніх підстав виникнення та існування релігії. Тим самим показано, що Д. Богдашевський у своїх міркуваннях впритул наблизився до проблеми зіставлення наукового й позанаукового знання, раціонального та позараціонального компонентів пізнавального процесу.
Andrii Onyshchenko
NaUKMA Research Papers in Philosophy and Religious Studies, Volume 4, pp 67-72; doi:10.18523/2617-1678.2019.4.67-72

Abstract:
У статті проаналізовано мистецтво як тип репрезентації та прояснено причини його вразливості до зовнішнього ідеологічного втручання, попри проголошену соціальну автономність. Автор висуває і обґрунтовує припущення, що певні типи опосередкувань у структурі репрезентації зумовлюють її відкритість до ідеологічного втручання і політичних маніпуляцій. Постійний конфлікт репрезентацій усередині мистецтва як соціальної інституції, конструювання історії мистецтва як концептуального підґрунтя мистецької автономії та колективно продукована візуальна мова визначають індивідуальне сприйняття мистецького твору та відповідний йому характер відтворення реальності. Це означає, що безпосередній контакт із твором постає як неможливий. Завдяки цій недетермінованості об’єктом, мистецька репрезентація здобуває інтерпретаційну широту, і ра­зом з тим стає відкритою для зовнішніх втручань. Через ланку опосередкувань онтологічного, семіологічного та інституційного характеру, притаманних художній репрезентації, політична ідеологія впливає на формування репрезентаційних ментальних схем, а отже й на формування такого типу візуальної реальності, яка з ними узгоджується. Для обґрунтування цих тез залучено: теорію репрезентації, теорію мистецтва як знакової системи, концепт «мистецького світу» (А. Данто) та інституційну теорію мистецтва. За допомогою критичного застосування концептуального апарату цих теорій обґрунтовано виняткову роль опосередкувань і посередників (інтерпретаторів) у структурі мистецьких репрезентацій. У висновку зазначено, що притаманна мистецьким творам вразливість до ідеологічних втручань випливає з самої суті мистецтва як репрезентації та підважує його претензії на автономність. Інтерпретація будується на схемах, що мають зовнішнє походження щодо самого твору мистецтва, але програмують його розуміння в інтересах певних соціальних груп. Як наслідок, політична ідеологія обхідними шляхами потрапляє у мистецтво. Саме тому мистецтво є місцем боротьби різних репрезентаційних режимів, за якими стоять певні політичні ідеології. Це боротьба за право конструювання реальності.
Vasyl Korchevnyi
NaUKMA Research Papers in Philosophy and Religious Studies, Volume 4, pp 79-87; doi:10.18523/2617-1678.2019.4.79-87

Abstract:
Ця стаття має подвійну мету. Передусім ідеться про реконструювання та критичний аналіз аргументів, за допомогою яких у працях відомого сучасного французького філософа Квентіна Меясу обґрунтовано ключову тезу його філософського проекту: «тільки контингентність необхідна». Ця теза означає для Меясу, що головною рисою абсолюту – реальності, що є незалежною від мислення, – є можливість бути інакше. Це приводить Меясу до відкидання принципу достатньої підстави: ніщо не має підстави бути таким, яким є, і залишатися незмінним, навіть закони природи. Відтворивши хід думки Меясу і вказавши на проблематичні місця в його аргументації, автор намагається виявити певний специфічний тип раціональності, в межах якого розгортається думка Меясу. Ця раціональність, яку ми нині називаємо раціональністю не-Одного, має свої обмеження. Однак вона може розглядатися як вагомий здобуток у справі протидії філософському скептицизму, що підважує раціональне осягнення світу як такого і відкриває шлях для різноманітних форм ірраціональності.
Yevhen Muliarchuk
NaUKMA Research Papers in Philosophy and Religious Studies, Volume 4, pp 88-95; doi:10.18523/2617-1678.2019.4.88-95

Abstract:
У статті розкрито основні засади християнського соціального вчення в аспекті розуміння мети і сенсу людського існування у світі. У цьому контексті розглянуто ідеї представників патристики та визначальні положення сучасної католицької богословської думки, передусім ті, що висвітлені у папських енцикліках соціально-етичного спрямування. Проаналізовано поняття покликання у католицькому християнстві, зокрема його розуміння папою Бенедиктом XVI, подане в енцикліці «Caritas in veritate» («Милосердя в істині»). Визначено, что характерним для християнства є розуміння покликання: як вияву Божої любові до людини; як завдання до особистісного розвитку, відповідальності та активної участі у перетворенні світу; як зобов’язання до продук- тивної діяльності і праці. Зазначено притаманні християнському розумінню покликання есхатологізм, уявлення про трансцендентну мету буття людини у світі, опертя на аргумент віри в осягненні сенсу діяльності та у здійсненні покликання.
Sofiia-Olga Kungurtseva
NaUKMA Research Papers in Philosophy and Religious Studies, Volume 4, pp 73-78; doi:10.18523/2617-1678.2019.4.73-78

Abstract:
У статті розглянуто особливості рецепції проблеми Чужого в горизонті респонзивної феноменології Бернгарда Вальденфельса. Висвітлено кореляції між цією і попередньою феноменологічною традицією, зокрема що стосується можливостей інтенційного схоплення Чужого та його передрозуміння. Значну увагу при розгляді проблеми приділено характеристиці Чужого як гіперфеномена, досвід якого має парадоксальні риси. З’ясовано, що спроби подолати обмеженість доступу до Чужого перетворюються на неправомірний універсалізм і загрожують нормальному перебігу міжкультурної комунікації. Хід міркувань Б. Вальденфельса викладено в такий спосіб, аби читач міг чітко простежити практичний потенціал зазначеної теми, зокрема в культурній, політичній та етичній площинах. Так, метод респонзивної редукції дає змогу підважити європоцентристські претензії (як і кожну іншу регулятивну риторику) завдяки акцентуванню контингентного характеру будь-яких нормативних формацій. Продемонстровано, як здійснення такого епохе уможливлює більш якісну комунікацію на різних рівнях. Виявлено, що розвиток закладених до феноменології принципів та їхнє застосування на практиці допомагають як поглибити інтрасуб’єктивне знання, так і покращити порозуміння з іншими.
Volodymyr Bureha
NaUKMA Research Papers in Philosophy and Religious Studies, Volume 4, pp 17-29; doi:10.18523/2617-1678.2019.4.17-29

Abstract:
Статтю присвячено історії упровадження та еволюції у Київській духовній академії викривального (полемічного) богослов’я. Автор показує, яке місце займала полеміка з іншими релігіями та іншими християнськими конфесіями в навчальному плані Київської духовної академії після впровадження в Києві Статуту духовних училищ 1808–1814 рр. У статті розглянуто змістовне наповнення лекційних курсів архієпископа Смарагда (Крижановського), архімандрита Антоніна (Капустіна), єпископа Сильвестра (Малеванського), Пилипа Терновського та єпископа Августина (Гуляницького). Автор показує, як змінювалося змістовне наповнення викривального богослов’я залежно від загальної ситуації в духовній освіті в Російській імперії. Зокрема, схарактеризовано зміни, які відбулись у навчальному плані Київської духовної академії у 1840-х рр. з ініціативи обер-прокурора Св. Синоду Миколи Протасова. Автор звертає увагу і на особисті вподобання професорів, які знайшли відбиток у їхніх програмах із викривального богослов’я. Зокрема, єпископ Сильвестр (Малеванський) суттєво розширив у своєму курсі полеміку з новітніми філософськими течіями, які опонували християнству. Натомість Пилип Терновський та єпископ Августин (Гуляницький) активно використовували історичний метод, у результаті чого їхні курси лекцій являли собою, радше, історію полеміки Православної Церкви з різними її опонентами. У 1860-х рр., коли в Російській імперії готувалася масштабна реформа духовної освіти, в Київській духовній академії була поширена думка про необхідність докорінного перегляду концепції викладання викривального богослов’я. При цьому окремі професори навіть...
Oleksandr Siedin
NaUKMA Research Papers in Philosophy and Religious Studies, Volume 4, pp 58-66; doi:10.18523/2617-1678.2019.4.58-66

Abstract:
У статті проаналізовано основні способи розв’язання проблеми відсутності єдиної міждисциплінарної дефініції міфу, запропоновані станом на початок XXI ст. Ця проблема актуалізувалась після появи у XX ст. нових концепцій міфу, які відкидають просвітницькі стереотипи щодо архаїчності міфу, а натомість розвивають уявлення про існування сучасної міфології, її неусувність та активну участь у формуванні світогляду сучасної людини. Шляхом аналізу праць низки сучасних дослідників міфу відстежується така поширена тенденція, як намагання ухилитися від єдиної базової дефініції міфу на користь формування продуктивного інклюзивного дискурсу. Зокрема згадано спроби взагалі відмовитись від дефініції міфу (Омід Тофігіан), сформувати компромісну дефініцію (Роберт Сеґал), визначати не міф, а адаптивну «роботу над міфом» (Ганс Блюменберґ, Кіара Боттічі), сформувати деталізовану, але пластичну дефініцію, яка відкрита до дискусії та корекції (Вільям Доті). Ці розвідки формують міждисциплінарний теоретичний фундамент, звертаючись до якого, можна надалі ефективніше досліджувати феномени міфічного у кожній окремій перспективі, не нівелюючи при цьому здобутки різноманітних дискурсів. Також відстежено, що спільною рисою сучасних намагань визначити міф є фокусування уваги на його множинності, варіативності, мінливості та значущості, яку він продукує щодо найуніверсальніших і найконкретніших аспектів життя соціальних груп.
Yurii Svatko
NaUKMA Research Papers in Philosophy and Religious Studies, Volume 4, pp 40-57; doi:10.18523/2617-1678.2019.4.40-57

Abstract:
Стаття продовжує авторські дослідження довжиною у чверть століття з виокремлення культурно-історичних епох Європи на власне філософських засадах. Ідеться про використання феноменолого-діалектичного методу в рамках загальноплатонічного підходу до проблеми знання і розуміння, коли перше per se постає самоспіввіднесенням смислу – світом чистих ідей, а друге – втіленням знання на «іншому», відмінним від чистого знання «на величину розуму» його носія. Відтак будь-яка річ (пор. культурно-історичні епохи), взята у співвіднесенні з самою собою, як предмет знання, виявляється власною ідеєю. Співвіднесення ідеї з її розумним втіленням (образом) переміщує річ до «серединної» сфери розуміння. Саме тут конкретно-історичні усвідомлення типів згаданої ідеальності, втіленості й носійства дають змогу розглядати окремі епохи крізь призму «епохальних» онтологій. У цих актах розуміння філософія відповідає за любов до мудрості – синтезу знання і життя в його розумних поясненнях, історія – за усвідомлення буття в його невпинному становленні, культура – за картинно-особистісне увиразнення людської історії. Так виникає калейдоскоп картинно увиразнених онтологій – культурно-символічних картин світу, де епохи європейської історії наочно виокремлюються на власне смислових засадах. Такому філософському «малюванню» має передувати визначення поняття картин світу – надбання власне європейської думки. Задля цього автор на тлі категорій сутності, смислу, розуму, інтелігенції (свідомості), ейдосу, ідеї, символу, міфу та імені попередньо ідентифікує: Європу – як ідею облаштування життєвого простору під проводом особистості;...
Andrii Onyshchenko
NaUKMA Research Papers in Philosophy and Religious Studies, Volume 3, pp 100-105; doi:10.18523/2617-1678.2019.3.100-105

Abstract:
У статті проаналізовано концепції мистецького авангарду Петера Бюрґера, Бориса Гройса та Пітера Осборна на предмет виявлення зв’язку між філософською критикою авангарду та обґрунтуванням його історичного статусу. Ці три погляди збігаються щодо предмета, але відмінні у підходах до його трактування. Аналіз та порівняння цих поглядів дають нам змогу простежити зв’язок теорій авангарду, розроблених у працях цих дослідників, з їхнім баченням історії мистецтва. При цьому враховуватиметься як контекст появи та існування окремих історичних напрямів, так і їхній зв’язок із сьогоденням. Шляхом експлікації та порівняння теоретичних підходів було встановлено, що всі три концепції визнають ключове значення концепції інституції мистецтва для рефлексії та саморефлексії авангарду. Особливе місце відведено питанню «автономності» мистецтва та його включеності у соціальні та політичні процеси через інституційність мистецтва, яка визначає статус художника та специфічність прочитання творів. Також приділено увагу змінам соціальної ролі авангарду, як подоланню «автономності» та функціонуванню в безпосередній близькості до суспільної «життєвої» сфери. Проаналізовано темпоральну самостійність авангарду щодо темпоральних режимів модерну (modern) та сучасності (contemporary), як можливість подолання історицистських схем вписування авангарду до історії мистецтва та його розгляду в умовах темпоральної та історичної самостійності.
Back to Top Top