У статті проаналізовано основні тренди та тенденції, представлені в англомовному науковому дискурсі 2000-х – 2020-х рр. щодо т. зв. курдського питання в сучасній Туреччині та політики турецького уряду, спрямованої на його врегулювання. Здійснено спробу систематизації величезного масиву англомовних досліджень, присвячених курдському питанню, що були оприлюднені з кінця 1990-х до 2021 р., за декількома проблемно-тематичними напрямами. Обґрунтовано, що в сучасному англомовному науковому дискурсі щодо курдського питання в Туреччині домінують чотири яскраво виражені тренди: 1) підготовка узагальнювальних праць, які стосуються історії населення південно-східних провінцій Туреччини, генезису курдського питання та його геополітичного виміру; 2) вивчення суспільно-політичних процесів у південно-східних провінціях Туреччини, насамперед відносин між урядом та населенням регіону; 3) дослідження соціально-антропологічного, етнічного, гендерного, гуманітарного аспектів життя населення південно-східних провінцій Туреччини; 4) дослідження “турецько-курдського мирного процесу” (“The Turkish-Kurdish Peace Process”) 2010-х рр., пов’язаного з повномасштабними змінами характеру відносин між урядом та жителями південно-східних провінцій у напрямку мирного врегулювання курдського питання, зокрема в контексті виконання Копенгагенських критеріїв, пов’язаних з євроінтеграційними устремліннями Туреччини.

У статті розглядаються питання встановлення і збереження Російською імперією контролю над територіями анексованого Кримського ханства. На основі комплексного аналізу документів, які зберігаються в російських архівних установах, подорожніх записок і наукових досліджень українських, російських, німецьких і британських авторів з’ясовано, що першим важливим кроком для досягнення мети стало формування підконтрольного царату уряду калги Шагін Гірея. За його допомогою Російська імперія легітимізувала присутність у регіоні власних військ та окупаційної адміністрації. Внаслідок анексії території Кримського ханства відбулися зміни в економічному і політичному статусі народів, які жили на його території, що полягали в позбавленні їх частини прав і численних обмеженнях. Це призвело до розгортання антиросійського національного руху, що своєю чергою спонукало імперські урядові кола до розробки комплексу заходів щодо утримання контролю над регіоном. Особливу увагу приділено методам “упокорення” корінних народів, зокрема кримськотатарського, ногайського, грецького, вірменського. У процесі дослідження встановлено, що задля вирішення поставлених завдань Російська імперія вдалася до встановлення контролю над місцевими елітами, фізичного знищення кримських татар і ногайців, позбавлення власності, витіснення за межі імперії. Водночас царат упроваджував різноманітні заходи з асиміляції, зокрема переселення, використання одних етносів у боротьбі з іншими (принцип “розділяй і володарюй”), релігійний тиск. Все це призводило до руйнації традиційної культури і способу життя корінних народів Північного Причорномор’я. Упродовж ХІХ ст. Російська імперія вдалася до нав’язування власної політичної, економічної і ментальної традиції. Шляхом створення міфологем та ідеологем та їхнього закріплення в масовій свідомості царат сформував нову реальність і спотворив колективну історичну пам’ять. Засобами вкорінення імперських міфів були перетворення православних храмів на місця вшанування панівної династії, воєнних перемог і російської армії, спорудження пантеонів героям загарбницьких війн тощо. Церква, реалізовуючи поставлені державою завдання, формувала нетерпимість до ісламського населення, закріплювала ідеологічний поділ на “православних” і “бусурманів”, “визволителів” та “поневолювачів”.

На основі британських, німецьких, французьких та російських документів досліджено витоки, перебіг та наслідки дипломатичної боротьби між Російською та Османською імперіями, спричиненої грубим втручанням Петербурга в міжнародні відносини на Балканах. Показано, що в період Першої Балканської війни 1912–1913 років Росія активно, хоча й безуспішно, докладала величезних дипломатичних зусиль, для того щоб спонукати болгарську армію відмовитися від оволодіння Адріанополем, який на той час перебував під османським контролем, оскільки розглядала Болгарію як свого безпосереднього конкурента в потенційній боротьбі за оволодіння Константинополем та чорноморськими протоками Босфором та Дарданеллами. Розглянуто, як протягом Другої Балканської війни, вже навпаки, російське самодержавство намагалося, шукаючи спільників поміж європейських держав, завадити поверненню Адріанополя під османський контроль, не бажаючи вже зміцнення позицій султана поблизу Босфору та Дарданелл і розглядаючи їх як свою потенційну здобич. Проаналізовано весь інструментарій тиску Петербурга на османський уряд, зокрема погрози здійснити військово-морську операцію в Чорноморських протоках або захопити частину турецьких азійських володінь, а також спонукати російського союзника Францію відмовитися від подальшого кредитування Османської імперії. Доведено, що така непослідовна та агресивна російська політика на Балканах зумовила те, що Османська імперія, як і Болгарія, активно шукала собі союзників для протистояння цим зазіханням, швидко зближувалася з Німеччиною і згодом вступила в Першу світову війну на її боці. Зазначено, що, шукаючи партнерів для протистояння цій російській експансії, османський уряд згодом досить успішно співпрацював з українським визвольним рухом, передусім Спілкою визволення України, яка мала представництво в Константинополі, та на офіційному рівні заявив про підтримку визвольних змагань українського народу проти царського самодержавства.

Українському читачеві пропонується перший переклад українською мовою збірки Лу Сюня “Дикі трави” (“野草”), до якої входять двадцять чотири короткі ліричні мініатюри, написані в період з 1924-го до 1926 року. “Дикі трави” – це відгук на різні події життя Китаю, це пошук відповіді на виклики часу, це експерименти із синтаксичними побудовами фраз, порушення граматичних норм, повтори, несподівані кінцівки, через які прочитується напружене внутрішнє життя письменника. Перекладач ставить собі завдання не тільки передати зовнішні події твору, а й по можливості зберегти інтонацію тексту, якою передається настрій автора: від похмурого песимізму, від прямого погляду на потворність, від іронічного і смішного до ніжного, чуйного, тонкого погляду на природу та людину. Тому перекладачеві важливо зберегти особливості синтаксису, повтори, ключові слова тексту, щоб не втратити індивідуальний авторський стиль. У китайських школах та університетах твори Лу Сюня читають, вивчають, коментують, вчать напам’ять, пишуть есе на різні теми. Але, напевно, він усе ще залишається непрочитаним автором сучасної китайської та світової літератури, який, на думку відомого письменника Юй Хуа, для багатьох сприймається як ім’я загальне – “лусюнь”: тим, про кого всі чули, вважають авторитетом, але не читають. Тексти Лу Сюня в різному віці сприймаються по-різному, те, що спочатку здається заплутаним, пізніше – геніальним прозрінням. За Лу Сюнем можна визначати психологічний вік читача. Лу Сюнь – модерніст, він не тільки працює з новою літературною мовою байхуа, а й експериментує з художньою формою, використовує незвичні синтаксичні звороти, які потім стають частиною сучасної стандартної китайської мови. Усі тексти дуже різні: у найкоротшому трохи більш ніж 280 ієрогліфів, у найдовшому – 2533 знаки. Зіштовхування різних полюсів, піднесеного та низького, сміливості та боягузтва, світла й темряви, правди і брехні, життя і смерті, співчуття та байдужості, прекрасного та непривабливого – між одним та іншим зростають дикі трави Лу Сюня.

Р. Хаїм Елазар Шапіра з Мукачева належав до числа найвпливовіших цадиків першої половини XX ст. У цей буремний історичний період, що позначився руйнацією традиційних підвалин, питання з’ясування засадничих принципів взаємодії цадика з громадою набуло особливої гостроти. У його розробці мукачівським ребе поєднувалися дві радикально протилежні тенденції: з одного боку – заклики до відданості ідеалам давнини, з другого – проповідь заходів, які мають прискорити прихід месії, що зазвичай засуджувалося рабинськими авторитетами. Згідно з поглядами р. Шапіри, визволення єврейського народу може відбутися будь-якої миті завдяки праведним діянням громади вірян. Жодні визначені згори терміни перебування у вигнанні не мають принципового значення. Панування сил темряви у світі триває лише з причини непослідовності широких мас вірян. Ба більше, безсмертні за своєю природою цадики помирають суто внаслідок гріхів їхніх послідовників. Період Першої світової війни та злидні повоєнних років р. Шапіра сприймав як часи злиднів, що згідно з пророцтвами, мають передувати встановленню царства месії. Виходячи з цього він вважав, що за таких обставин цадик не має молитися за припинення цих бід, бо це призведе до відтермінування омріяного часу визволення єврейського народу та взагалі всього людства. Громада має розуміти таку позицію свого духовного пастиря, загалом непритаманну хасидизму, та підтримувати її. Мукачівський ребе вважав також, що саме йому вдалося повалити режим російського царату та Австрійської і Німецької імперій завдяки зверненню до Бога, належно підтриманому громадою. Загалом доктрина р. Шапіри являє собою цікавий приклад поєднання традиційної концепції месіанського визволення з ідеями революційних рухів сучасної доби. Відповідно, у ній поряд з піднесенням вождя належна роль відводиться також активності мас. Такий стан справ своєю чергою визначає специфіку взаємин цадика зі своєю громадою.

Метою статті є встановлення змісту концепту ЧУЖИЙ як члена бінарної опозиції “свій – чужий” у свідомості носіїв перської мови на основі проведеного з ними психолінгвістичного експерименту та подальшої когнітивної інтерпретації його результатів. Необхідність вивчення специфіки концептуалізації цієї опозиції у свідомості представників різних культур зумовлена її суттєвим впливом як на міжособистісні стосунки людей всередині однієї лінгвоспільноти, так і на міжкультурні взаємини в цілому. У дослідженні використано два методи психолінгвістичного аналізу семантики слова: вільний асоціативний експеримент та метод прямого тлумачення або розгорнутої дефініції слів. Всього в експерименті взяли участь 102 носії перської мови різного віку і соціального статусу. За результатами оброблення даних, отриманих на першому етапі експерименту, було сформовано асоціативне поле досліджуваного концепту, а внаслідок аналізу розгорнутих предикацій у процесі семантизації запропонованих слів – його семантичне поле. В основу оброблення експериментальних даних покладено особливу методику групування мовного матеріалу із застосуванням контент-аналізу: одиницями аналізу поставали опорні слова, що повторювалися у відповідях різних респондентів і розглядалися як ключові концептуальні ознаки. Завершальним етапом аналізу стала когнітивна інтерпретація даних, базована на принципах “конструювання” змісту мовного виразу Р. Ленекера. Отримані результати засвідчують, що уявлення про Чужого у перській мовній свідомості повністю вкладаються в загальнолюдську картину світу, в якій поняття Свого і Чужого відіграють значну роль у концептуалізації системи людських цінностей.

Стаття присвячена лексичному та концептуальному дослідженню теорії імамату за трактатом “al-Asās li-‘aqā’id al-akyās” – одним з відомих збірників положень фікху (юриспруденції) зейдитської школи шиїтської течії в ісламі, укладеним аль-Мансуром бі-ллахом аль-Касимом Ібн Мухаммадом (967/1559–1029/1620), зейдитським імамом Ємену і плідним автором праць із зейдитської теології та юриспруденції. Трактат Імама аль-Мансура бі-ллаха “al-Asās” було обрано джерелом теорії зейдитського імамату через те, що він досі не став предметом досліджень зейдитської правової школи і його лише побіжно згадано в розвідках із зейдитської юриспруденції без детального огляду. Було приділено належну увагу літературно-науковій спадщині Імама аль-Мансура бі-ллаха та його програмній праці “al-Asās li-‘aqā’id al-akyās”, що являє собою збірник норм і приписів щодо зейдитського імамату не в останню чергу через той факт, що Імам аль-Мансур бі-ллах належить до когорти пізніших зейдитських авторів, який у своїй праці здійснив огляд положень класичних теоретиків зейдитського права, що було висунено щодо імамату. Масив термінів, що ілюструє концепцію імамату зейдитської школи фікху, було сформовано на базі матеріалів трактату “al-Asās li-‘aqā’id al-akyās”. Проведено його етимологічне та функціонально-семантичне дослідження. Вибраний термінологічний корпус було стратифіковано за певними тематичними полями, окресленими з метою визначення релігійної та світської ролі та повноважень імама. Як з’ясовано, термінологія зейдитського права етимологічно належить до лексикону арабської класичної мови, лексичні компоненти якої було термінологізовано в процесі її семантичного розвитку. Водночас показано, що ключову роль у зейдитському фікху імамату відіграють такі положення, як виключне право Сім’ї Пророка Мухаммада (al-‘itra) на імамат і здатність імама ухвалювати незалежні судові рішення (al-iğtihād).

План Ізмаїла авторства французького інженера на османській службі Ф. Кауффера є одним з найважливіших джерел з історії та історичної топографії цього османського міста на Нижньому Дунаї. План складено в 1797 р. На ньому відображено планування міста після суворовського штурму грудня 1790 р. та повернення Ізмаїла під владу Османської імперії за підсумками Ясського мирного договору. Цінність документа полягає в тому, що він відображає велику кількість елементів міської забудови та інфраструктури з підписами щодо функціонального призначення будівель та навіть назви деяких вулиць, базарів тощо. Після ліквідації фортеці в 1856 р. вся ця забудова зникла, включно із системами оборонних укріплень. Наразі збереглася лише кам’яна мечеть з куполом – одна з найстаріших будівель в Ізмаїлі. План міста та фортеці Кауффера дає сучасним дослідникам можливості відновити велику частину втраченої інформації. Це надає надзвичайної актуальності цьому джерелу та створює необхідність введення до наукового обігу саме якісної, читабельної цифрової копії плану.

У статті уперше на основі архівних матеріалів з Державного архіву Львівської області комплексно проаналізовано специфіку підготовки магістрів-сходознавців у Львівському університеті міжвоєнного періоду як основу формування наукових шкіл професорів З. Смоґожевського, А. Клявека, С. Стасяка та В. Котвича. Автор встановив, що ступінь магістра філософії в галузі орієнталістичних наук від часу його запровадження освітнім міністерством Польської Республіки (1927) і до осені 1939 р. у Львівському університеті здобуло 25 осіб (зокрема й провідні сходознавці М. Левіцький, Ф. Махальський, Л. Скужак, А. Кунст, Є. Завалинський). А ще деякі (зокрема, О. Пріцак) працювали над здобуттям цього ступеня. Стверджено, що підготовка магістрів у галузі орієнталістичних наук була комплексною – філологічно-історичною та охоплювала проблеми мовознавства, історії літератури, історії, етнографії, географії, філософії, релігієзнавства тощо. Обсяг представлення тієї чи іншої ділянки залежав від групи, яку обирав студент, – мовної (алтаїст М. Левіцький), історії літератури (семітологи Ю. Бер, Л. Ґутман, І. Шенкер, індологи Е. Ґрубер, А. Кунст, М. Одерфельд) чи історії (дослідники історії Близького Сходу Я. Барух, Г. Бухман, А. Воронович, Р. Ґюнсберґ, Я. Зальц, А. Квеллер, Я. Клінґер, Н. Кудеш, Ф. Махальський, М. Штайнер, тюркологи С. Александрович, Є. Завалинський та Р. Здзенський, монголісти Р. Вільбах і В. Франц, індолог Л. Скужак). Система магістерських іспитів сприяла поєднанню декількох галузей сходознавства під час фахової підготовки студента (наприклад, арабістики та іраністики, іраністики та індології, монголістики та тюркології, тюркології та арабістики), а підготовка магістерської роботи мала розвинути його вміння працювати з джерелами (зокрема, здійснювати їхній переклад зі східних мов, критично осмислювати отриманий матеріал), аналізувати історіографію, застосовувати різноманітні дослідницькі методи.

Стаття присвячена аналізу становлення та трансформації образу ісламу в Японії в II половині XIX – XXI ст. Образ ісламу розглядається на основі дослідницьких публікацій, перекладів та філософських творів японських мусульман та прихильників ідеології паназіатизму (сюди належать тексти Окава Сюмея, Танака Іппея, Аріґа Бунпаціро, Вакабаясі Хана, Ідзуцу Тосіхіко). У статті вперше дається аналіз новітнього перекладу Корану японською мовою, завершений Мідзутані Макото та Суґімото Кьоіціро у 2019 р. Сучасний образ ісламу в Японії розглядається на основі мемуарів японських мусульман та збірок інтерв’ю з японською мусульманською спільнотою. Додатковим джерелом аналізу медійного образу ісламу в Японії стала перша манґа Хамеда Нурі на мусульманську тематику під назвою “Сатоко та Нада”. Авторка виокремлює три періоди становлення образу ісламу в Японії. У перший період, із II половини XIX до I половини XX ст., поява зацікавленості в ісламі пов’язана з розвитком паназійської ідеології. У цей час формується позитивний образ ісламу як релігії, запровадження якої може сприяти втіленню паназійського проєкту об’єднання Азії та боротьбі проти Заходу. З II половини XX століття і до початку XXI ст. іслам сприймається як одна з іноземних релігій, що не має сутнісного зв’язку з японською культурою. З 11 вересня 2011 р. можна спостерігати поступову трансформацію образу ісламу. З другого боку, образ ісламу набуває негативних конотацій, з іншого боку, діяльність японської мусульманської громади сприяє формуванню образу ісламу як релігії, яка не суперечить японській культурі та повсякденному способу життя.