Стаття містить аналіз дев’яти українських гомілій XVII ст., присвячених Успенню Богородиці, — проповідей Лазаря Барановича, Йоаникія Ґалятовського, Леонтія Карповича, Антонія Радивилoвського, Кирила Транквілліона-Ставровецького та Симеона Полоцького. Проповіді Полоцького розглядаються як приклад текстів, написаних для московської публіки автором, вихованим у мультиконфесійному середовищі Речі Посполитої. Авторка зосереджує свою увагу на біблійних цитатах (особливо з Пісні над Піснями 6,9 та Одкровення 12), зокрема на їхніх літургійних і позалітургійних джерелах. У статті сформульовано гіпотезу, згідно з якою руські проповідники часто запозичували образи Богородиці з західних гомілетико-літургійних творів, що підтверджує низка текстуальних запозичень із творів католицької екзегетики, наприклад, Корнелія а Ляпіде, св. Бернарда та св. Бонавентури. Аналіз образу Богородиці здійснено в контексті співвідношення православ’я (включно з візантійською й ісихастською гомілетічною традицією) і католицизму в Україні XVII ст.

Вивчення історії Львова неможливе без дослідження інтелектуального життя міста, одним із важливих елементів якого була книга та пов’язані з нею інституції: друкарні, книгарні, бібліотеки. Саме цій тематиці присвячено книжку «Kultura książki polskiej we Lwowie w okresie oświecenia» польської дослідниці Халіни Русінської-Ґєртих. Монографія складається зі вступу, восьми розділів, висновків, списку джерел та літератури. Роботу доповнюють іменний покажчик та покажчик періодичних видань, список ілюстрацій і таблиць, а також мапа Львова, на якій позначено міські друкарні, книгарні, книжкові абонементи, бібліотеку Львівського університету та Оссолінеум.

Спів постійно супроводжував студентів Києво-Могилянської академії у їхньому житті, що підтверджують академічні інструкції, різномантні документи, іконографія, свідчення очевидців тощо. Усі вихованці були зобов’язані відвідувати храми на території Братського монастиря, а найздібніші ставали тут співаками. Вони співали у головних «братських» храмах — Богоявленському соборі та Благовіщенській (Конґреґаційній) церкві, а також у різних церквах Подолу, у київській митрополичій капелі, у Придворній співочій капелі Санкт-Петербурґа тощо. Академічні співаки брали участь у богослужіннях, на похоронах, під час церковних та світських урочистостей, під час випрошування милостині (саме тому бурсу деякий час називали «співочою»). Окрім цього, спів та гра на музичних інструментах були частиною навчання, зокрема є припущення, що вірші на уроках поетики виконували за допомоги співу та гри на музичних інструментах. Музичні номери були частиною шкільних вистав, а хор та оркестр обов’язково супроводжували урочисті богословські та філософські диспути. Поза тим, гра на музичних інструментах належала до рекомендованих розваг і її всіляко вітали поза навчанням, хоч спеціальні музичні дисципліни почали викладати в Академії лише на початку XIX ст. До наших днів збереглася тільки частина нотної спадщини, пов’язаної з Академією та Братським монастирем, — паралітургійні та учнівські пісні, партесні концерти, Ірмологіони. Безумовно, найбільшим серед тих композиторів, хто представляє Академію, слід вважати Артемія Веделя. На відміну від решти видатних композиторів українського походження XVIII ст. — Дмитра Бортнянського та...

У видавничій серії Інституту європейської історії ім. Ляйбніца у Майнці (Leibniz-Institut für Europäische Geschichte) опубліковано як 114-й том збірник про конфесіоналізацію у східнохристиянських традиціях Південної та Східної Європи. Це матеріали конференції (доповнені іншими текстами), що відбулася 5–7 березня 2015 р. у Майнці, а також результат спільного наукового проекту щойно згаданого Інституту з Інститутом німецької культури й історії Південної Європи Мюнхенського університету Людвіга-Максиміліана (Institut für deutsche Kultur und Geschichte Südosteuropas an der LMU München). Збірник складається із вступу упорядників та 12 статей, розподілених на дві частини — теоретичну (чи методологічну) й емпіричну (дослідження на конкретних прикладах). Авторами наукових розвідок є богослови, історики християнства, візантиністи, історики культури, філологи тощо здебільшого з німецьких наукових установ, а також голландського та румунського університетів.

В статті розглядається підготовка майбутніх ієреїв в Київській православній митрополії XVIII ст. Дослідження переважно сфокусовано на аналізі конкретних практик вишколу парохів. Головним джерелом слугують реєстри грошей, сплачених в кафедрі при отриманні священства (більше десятка однотипних реєстрів за 1737 р., та один за 1736 р.). Зафіксовані суми дають змогу реконструювати особливості навчання/ екзаменування «по-кафедральному». У такій підготовці ключовим для ставлеників було випробування в читанні, після того — обов’язкова сповідь. У вишкіл майбутніх ієреїв, як вдалося з’ясувати, входили навчання катехізису та чинопослідуванню богослужінь і, можливо, церковному співу, основи проповідництва або, швидше, знайомство з повчальною літературою. Особливу увагу звертали на моральні якості майбутнього ієрея. Така «програма», хоч і була вужчою, ніж вимагалося законодавчо, представляє основні очікувані напрями діяльності священика на парафії: звершення Літургії, виконання треб, навчання пастви основам віри. Кафедра монополізувала право на навчання ставлеників. Розглядати Могилянську академію, як основну школу для майбутнього парафіяльного духовенства Київської митрополії, невірно. Базовим для ставлеників у XVIII ст. було навчання при кафедрі — у школі при архієрейському домі, що мала, насамперед, «професійне» спрямування. Київська кафедра, як структура, і духовенство, як певна корпорація, у XVIII ст. самостійно вирішували питання освіти своїх нових членів, а певний рівень освіченості, був обов’язковою умовою для набуття священства.

Єпархіальні жіночі училища — це середні напівзакриті навчальні заклади, які проіснували майже сімдесят років і були важливою ланкою системи освіти України, відіграючи значну роль в історії Російської православної церкви та жіночої емансипації. На жаль, ці освітні установи є не такими популярними та відомими, як інститути шляхетних дівчат чи вищі жіночі курси. У підручниках з історії України ми ледве знайдемо кілька рядків про єпархіальні училища. Тому вихід цієї монографії є важливим внеском у дослідження історії духовної освіти. Зростання інтересу до жіночої історії протягом останніх десятиліть ще більше актуалізує значущість цієї розвідки, автором якої є молода дослідниця, кандидат історичних наук Світлана Нижнікова.

Унівська Свято-Успенська лавра навряд чи потребує представлення, адже на сьогодні — це один із найбільших чернечих греко-католицьких духовних центрів України. Тож зрозумілим є інтерес до книжки, в якій описано сучасну лаврську бібліотеку. Укладачем такого каталога став відомий музикознавець, джерелознавець, медієвіст, книгознавець та бібліограф давніх пам’яток, доктор мистецтвознавства Юрій Ясіновський. Упорядкований ним каталог містить коротку передмову, основну каталожну частину, іменний та географічний покажчики, покажчик літургійних книг і Святого Письма та 30 ілюстрацій. Основна, бібліографічна частина праці обіймає опис 2 363 рукописів, стародруків та рідкісних видань ХІХ–ХХ ст. Кожну з цих груп виділено, згідно з часом та способом створення книжок, окремими позначками. Розміщено описи, наскільки вдалося зрозуміти, згідно з інвентарним каталогом чинної збірки.