Abstract
Метою статті є дослідження особливостей становлення діаспорного лемкознавства як важливої складової української історичної регіоналістики. Дослідницька методологія спирається на звичне для праць з історії науки поєднання принципів (історизму та об‘єктивності) і методів (філософських, загальнонаукових та спеціально-історичних) наукової праці. Особливо значущими були методика джерелознавчого аналізу (на етапі збору та критики емпіричного матеріалу), а також компаративний і типологічний методи (на реконструктивному та нарративному етапах). Наукова новизна статті полягає в спробі цілісного осмислення здобутків діаспорного періоду лемкознавства як феномену історичної регіоналістики. У підсумку проведеного дослідження було доведено, що саме протягом другої половини ХХ ст. на американському континенті зусиллями русинів-емігрантів було розпочато всебічне осягнення Лемківщини як історико-регіонального явища. Цей процес відбувався в інституційному (створення громадських і дослідницьких інституцій, періодичних видань, музею) та концептуальному (доведення історичної та культурної пов’язаності русинів з українством) вимірах. Важливим підсумком такої тривалої в часі наполегливої праці кількох поколінь лемківських діячів стала підготовка та публікація унікальної енциклопедії лемківського світу – двотомної студії «Лемківщина: земля–люди–історія– культура». Саме це видання остаточно утвердило в свідомості пересічного читача та представників експертного середовища розуміння Лемківщини як самобутнього українського історичного регіону. Перспективним напрямком дослідження є з’ясування особливостей конструювання лемківського етнічного феномену в сучасних історико-регіональних студіях.