Метою статті є висвітлення поняття архітектурної типології в контексті постіндустріальної епохи та в сучасній соціокультурній ситуації з урахуванням кардинальних змін, які відбуваються як у відповідній науковій сфері, так і в практичних напрямках дещо стихійного формування архітектурно-містобудівного середовища. Архітектурна типологія розглядається як динамічний процес, який розвивається від об’єктної до просторово-середовищної типології. При цьому архітектурне середовище представлено як типологічна система, яка має цілий ряд рівнів-підсистем із різними типологічними характеристиками. Наразі актуальною та надважливою є проблема реагування на демографічні та соціальні трансформації архітектурної типології, яка формувалася та використовувалася з середини ХХ століття майже дотепер. Нормативна база проектування та будівництва архітектурних об’єктів завжди розвивалася паралельно та залежно від типології. З плином часу обидві складові процесу перестали відповідати новим запитам споживачів архітектури. Виникла нагальна необхідність у новітній типології, яка має стати більш гнучкою і багатоваріантною відповідно до потреб сучасного суспільства, що постійно змінюються. При визначенні напрямків та нової парадигмі типологізації об’єктів архітектури пропонується застосовувати ряд альтернативних традиційній типології новітніх напрямків методології формування об’єктів архітектури. Один з таких методологічних підходів базується на параметричному і зокрема сценарному методі, які дозволяють в результаті ви-вчення унікальної проектної ситуації підходити до нового проєкту як унікального інноваційного явища. Друга методологія, що є продуктивною для виявлення нових типів об’єктив архітектури — це аналіз характерних містобудів6них ситуацій міста або типів архітектурного середовища з виявленням їх особливостей, зокрема функціональних вимог до приміщень і їх угрупувань, що притаманні відповідному міському простору. Третя методологія типологічної диференціації базується на визначенні міри унікальності і життєвого циклу об’єкту архітектури, які в свою чергу формують міру адаптивності будівель що проектуються. Зазначена адаптивність впливає на ступінь диференціації підсистем архітектурно-будівельної системи з виявленням незмінного каркасу та гнучких, трансформативних компонентів будівлі.