Мета статті. Заглибившись в архаїчні пласти світогляду древніх слов’ян, автор прагне простежити генезу та еволюцію інституту обрядового маскування, ігрового й церемоніально-етикетного перевтілення, на базі якого сформувалася строката галерея традиційних образів фольклорного карнавалу українців. Методи дослідження. Дороговказом послужив історико-генетичний метод, або метод ретроспективної реконструкції, який застосовується не лише в гуманітарних, а й природничих науках. В основі його лежить ідея про те, що початкові етапи розвитку певних об’єктів і явищ можна відтворити на підставі пізніших етапів. Наукова новизна дослідження полягає в акцентуванні особливої ролі маски як засобу перевтілення й розкриття міфологічних витоків системи образів фольклорного театру українців. Таким чином у вітчизняному гуманітарному просторі утверджується новий дослідницький напрям – культурологічне маскознавство. Висновки. Наведені в статті матеріали розкривають генетичну спорідненість міфу й ритуалу, іманентну властивість землеробських обрядів створювати тимчасовий міфологічний простір, реалізуючи в ньому давні сакральні символи та уявлення. Інструментом систематизації конкретного матеріалу в реферованій праці слугували прийом перевтілення (реінкарнації), обрядові маски та інститут рядження в цілому. Саме вони, як засвідчив аналіз, найстійкіше утримували архаїчний базис ритуальних традицій, давні концептуальні мотиви. Упродовж ХХ – початку ХХІ ст. чітко простежується лінія редукції й прискореного відмирання обрядових традицій і фольклору. Проте, як не дивно, інститут автентичної народної маски продовжує функціонувати й сьогодні. В багатьох областях України зберігаються, а в останні роки і впроваджуються живі вогнища різдвяно-новорічного карнавалу, побутують колядні обходи, вистави «живого вертепу», традиційна звичаєвість взаємодіє із процесами розвитку національної святковості й мистецтва.