У статті досліджується господарська діяльність київських православних монастирів кінця XVIII – ХІХ ст. Здійснено загальний аналіз основ їх економічного існування. Розглянуто регіональні особливості розвитку монастирського господарства – землеробства, скотарства, торгівлі, промислів і промисловості – та чинники, що впливали на його стан. З’ясовано, що монастирі зосереджували у своїх руках земельні володіння, значну кількість сіл і хуторів, що посилювало роль їх господарства, частина з якого здавалася в оренду та забезпечувала міцний і стабільний позабюджетний прибуток. Доведено, що монастирі намагалися вести своє господарство раціонально, з урахуванням як зовнішніх, так і внутрішніх чинників. Факти, зібрані та систематизовані у цій статті, покликані розкрити специфіку й особливості володіння монастирями своїми угіддями та довести, що православні обителі у своїй господарській діяльності намагалися йти в ногу з часом. Аналіз матеріалів свідчить про прихильність київських монастирів до розвитку товарно-грошових відносин, переходу на нові форми господарювання та організації праці, що забезпечувало їм міцне фінансове й економічне становище, створювало можливості для подальшої розбудови, благодійницької та культурно-просвітницької діяльності.