Антична концепція музики як явища, що виходить за рамки мистецтва, із функцією організатора гармонії космічних сфер, здатної з'єднувати й урівноважувати протилежні начала в «єдності множинного», дала підстави давньогрецьким мислителям співвідносити музичні засоби й можливості з характером цільної людської особистості. Поняття «етос» (ethos) у давньогрецькій мові означає характер, вдачу, звичай. Означені параметри наукового дослідження представляються актуальними в світлі виявлення «чистоти» художніх функцій сучасного академічного інструменталізму. Стаття присвячена розглядові сутнісних ідейно-естетичних модусів і речових можливостей музичного інструменталізму в аспекті музичного етосу. Методологія дослідження передбачає застосування історико-культурологічного, логіко-семантичного, естетичного, історико-логічного, узагальнюючого методів. Наукова новизна роботи полягає в розширенні уявлень про розвиток академічного інструменталізму, що відрізняється винятковістю чисто художніх законів і прийомів з позицій музичного етосу. Стверджується, що академічна музично-інструментальна культура фактично розвивалася в рамках музичного й християнського етосу, віднаходячи мелос, простір гармонії, набуваючи формотворної логіки, поліфонічної всеосяжності змісту. Як спеціально «створені», штучно (й майстерно) «зроблені», матеріалізовані знаряддя, музичні інструменти акумулюють у своїй речовості, а також «направляють» на адресу своїх творців і слухачів нові нематеріальні цінності. Аналізуються витоки музичного інструменталізму в церковному і фольклорному пластах вокальної та інструментальної музики.