У статті проаналізовано механізм реалізації державної аграрної політики у прогресуючих на період 1995–2012 рр. країнах, таких як Китай, Бразилія, Індія та ПАР в умовах багатостороннього регулювання світових сільсько-господарських ринків, що дозволило виявити специфіку кожної й найбільш поширені способи адаптації державної підтримки сільського господарства до національних зобов'язань перед СОТ. Розглянуто загальні напрямки коригування державної аграрної політики згаданих країн: збереження, в головному, рівня тарифного, а десь й нетарифного захисту з послідовним переведенням останнього на єдині стандарти; поступовий перехід до найменш деструктивних відносно ринку форм підтримки агровиробників; підтягування до середніх питомих показниками рівнів PSE і TSE у країнах ОЕСР. Вступ до СОТ і прийняття фіксованих зобов'язань не сповільнили розвиток аграрного сектора зазначених країн, що підтверджується, по-перше, динамікою валового сільськогосподарського виробництва, яка різко прискорилася якраз на етапі 2000-х рр. й випередила темпи зростання населення; по-друге, зростанням рівня продуктивності сільського господарства. Доведено, що членство у СОТ не перешкоджає пошуку індивідуальних, «заточених» під конкретику певного періоду в окремій країні форм підтримки сільського господарства, логічно стимулюючи їхнє наближення спочатку до рівня бажаних прямих платежів, що підвищують доходи фермерів, а згодом – до зеленої корзини, залишаючи простір для «виторговування» сприятливих умов державної підтримки розвитку сільського господарства в рамках Дохійського раунду переговорів.