Мета статті — дослідити культурний релятивізм як методологічний підхід на прикладі творчості основних представників «американської школи історичної етнології» (Ф. Боаса, Р. Бенедикт, М. Мід та М. Герсковіца), розкрити його евристичний потенціал в межах антропологічної парадигми вивчення культури. Методологія дослідження передбачає використання принципу системності, синтезу логічного та історичного підходів, діахронічного методу. З допомогою принципу системності розкрито смислові зв’язки в межах культурного релятивізму. Синтез логічного та історичного дав змогу відтворити внутрішню зміну акцентів й ракурсів в межах культурного релятивізму. Діахронічний метод залучено для виявлення специфічних рис окремих методологічних аспектів й ракурсів культурного релятивізму та шляхів їхньої подальшої трансформації. Наукова новизна. У статті вперше з погляду сучасних українських культурологічних студій розглянуто внесок визнаних представників «американської школи історичної етнології» у розбудову релятивістичної методології, що вплинула на гуманітарний дискурс другої половини XX ст. та продовжує активно використовуватись у новітніх глобалізаційних, кроскультурних й постколоніальних проєктах. Висновки. Виявлено, що культурний релятивізм, як методологія аналізу культурних явищ і процесів, обґрунтований та концептуалізований саме в контексті американської культурологічної парадигми зусиллями зазначених представників школи історичної етнології. Доведено, що попри плюралізм підходів й деякі теоретичні розбіжності, культурному релятивізму все ж притаманні спільні риси: критика еволюціонізму та «етноцентризму»; апологія рівноправності культур різних народів й плюралізму історико-культурного процесу; погляд на культуру як на пластичне та динамічне утворення, органічно функціонуючу єдність як основу унікальної «локальної історії»; формування та послідовне використання власного інструментарію, термінології у зв’язку з розвитком технічних засобів польових досліджень. Слід зауважити, що культурному релятивізму притаманна іманентна еволюція позицій — від дифузіонізму та антропогеографічної еклектики через етнопсихологію до «етнософії» та диференціювання (філософський, методологічний та практично-ціннісний релятивізм).