Стаття аналізує основні проблеми розвитку української мови і культури в євроінтеграційній стратегії нашої держави. Прагнучи намітити шляхи її подолання в концептуальному вимірі автор звернулась до напрацювань зарубіжних і українських дослідників. Дослідження доводить, що мова і культура в євроінтеграційній стратегії України залишаються її головними пріоритетами, незважаючи на посилення глобалізаційних трендів. Водночас є гостра потреба інституціалізації культурної дипломатії України. Нажаль, повільний розвиток культурної дипломатії зумовлений нестачею фінансових та адміністративних ресурсів, системності у формуванні культурних ініціатив та грамотної культурної політики в цілому. Варто поглибити саме фахове бачення проблем її розвитку. Задля цього при нагоді стане досвід інституціалізації більш успішних європейських держав, який необхідно інтерпретувати з огляду на українські реалії. Більшість з них розробили цілі мережі інституцій культурної дипломатії, котрі мають на меті вироблення культурних цінностей у різноманітних соціокультурних контекстах. Яскравими прикладами таких інституцій є Британська Рада, Французький Інститут, Чеський центр, Польський Інститут, Ґете-Інститут в Україні, чия діяльність сприяє зміцненню міжкультурної взаємодії. Особлива увага в статті приділена концепції мультикультуралізму, що склалася в Західній Європі. Виявлено, що вона вимагала політичного визнання особливої «життєвої моделі» меншин в якості рівноправної моделі більшості приймаючої сторони. Проблема полягає в тому, що пара «більшість-меншість» залишалася на тих же позиціях, що і в концепції...