На рубежі ХХ–ХХІ століть під впливом глобалізації художня література стала помітно втрачати свої позиції, її стрімко почала витісняти документальна література, до якої належить мемуаристика. Поступово мемуари як різновид літератури non fiction почали виходити з периферії наукових студій. Спогади С. Єфремова, що досі були маловідомим твором видатного українського вченого, дали змогу краще зрозуміти його постать, формування світоглядних позицій, засвідчили коло періодичних видань, які він читав і в яких друкувався.Метою статті є з’ясування ролі журналу «Киевская Старина» у формуванні україноцентричних позицій автора спогадів, окреслення його ролі як секретаря і співробітника видання, з’ясування участі у відкритті молодих талантів В. Винниченка та А. Тесленка в українській літературі, простеження взаємин із тогочасною цензурою.С. Єфремов дає розгорнуті характеристики працівників редакції «Киевской Старины», аналізує роль її керівника В. Науменка, засвідчує появу молодого покоління, з яким пов’язує радикалізацію видання. Помітне місце в спогадах відведено власним публікаціям автора в журналі. Він наголошує передусім на тих працях, які спричинили значну полеміку в тодішній пресі («В борьбе за просвещение», «В поисках новой красоты», «Певец борьбы и контрастов», статтю про П. Грабовського, «Праздник украинской интеллигенции»). Автор спогадів згадує про взаємини з тодішніми цензорами, які спотворювали його тексти, вихолощуючи їхню суть.Співпраця С. Єфремова з редакцією «Киевской Старины» закінчується революційними подіями 1905 року, які спричинили появу низки україномовних видань, сама ж «Киевская Старина», перетерпівши кілька трансформацій, невдовзі зникла, виконавши свою історичну місію.